Розділ 18

— А й справді, непогане місце, — Макс зацікавлено озирався навсібіч. Бо подивитися таки було на що. Інтер’єр «Лиса Микити» цілком відповідав назві, бо був стилізований під малюнки з цієї казки. Важкі дубові столи та лави, часом замінені на звичайні бочки та ослони — для малих компаній. Монументальні бочівки-вазони з великими, розлогими пальмами, що символізували ліс. Та й самі малюнки у вигляді голограмних панно прикрашали стіни. — Це ж скільки грошенят господар сюди вбухав. А головне, як він усе це добро з місця на місце перевозить? Адже курінь ніколи не засиджується. Чув від хлопців, що найдовше на одному місці базу тримали шість років.

— Вочевидь, має зиск, — потисла плечиками Оля. — Зрозумієш, як ціни побачиш. Може, даремно ми сюди прийшли? Ходімо у «Три аноди», поки ще нічого не замовили. Там більш гамірно, але і дешевше. Значно дешевше…

— Е ні, — заперечливо похитав головою парубок. — Дай мені насолодитися цією миттю. Я, може, мріяв про неї усе своє життя.

— Заплатити за келих вина як за повноцінний обід? — насмішкувато пирхнула дівчина.

— Ні… — хлопець широко посміхнувся у відповідь. — Відвести гарну дівчину у розкішний ресторан.

— А що, краса дівчини у менш розкішному місці зблякне? — продовжила підсміюватися Оля. — То можу заспокоїти. Це не спецефекти, усе що ти бачиш — натуральне і нікуди не подінеться.

— Ні миті не сумнівався, оскільки бачив тебе на роботі… А на неї красу не надягають. На роботі усі як новонароджені — без прикрас.

— А от і помиляєшся, — розсміялася Оля. — Може, у вас чоловіків, тим паче — шахтарів, усе так, а у жінок — геть інакше. Більшість на працю, як на полювання виходять. У повному бойовому спорядженні. І говорити, що ти бачив жінку а ля натюрель можна лише у тому випадку, якщо ти прокинувся разом з нею, та й то не факт… Якщо вона все ще на полюванні, то запросто могла уночі тихцем встати, навести марафет, а потім знову лягти.

— Як у вас усе складно, — похитав головою Максим. — А головне, навіщо? Адже генне планування давно запустило жіночу красу на конвеєр. Плюс незчислені пропозиції корекцій чого завгодно і як завгодно. І зараз просто неможливо побачити когось негарного.

— Нічого ти, мужлан, не розумієш. А родзинка? Те що навколо всі гарні не менша проблема, аніж раніше — коли більшість була так собі. Жінка хоче виглядати унікально, щоб бути єдиною і неповторною. Щоб лиш вона одна така була. Розумієш? І заради цього готові на все, на будь-яке безумство.

— Так от для чого прийняли закон, що забороняє себе спотворювати. І на державному рівні встановили еталон жіночої краси, нижче якого опускатися не можна під страхом тюремного покарання? Щоб у своєму пошуку винятковості жінки не заходити занадто далеко?

— Саме так, — кивнула Оля. — Бо якщо не можна виділитися красою, то можна спробувати зворотній шлях. Довший за стандарт ніс, більш надуті губи, гострі, рисячі вушка… Третє око…

— Брр… — здригнувся Максим. — Яке щастя, що ти не така.

— Просто ти мене ще повністю не бачив, — підморгнула дівчина.

— О, ні… Я навіть подумати боюся, що там.

— Нічого неймовірного, — засміялася Оля. — Всього лише малюнок метелика… Зате на дуже цікавому місці. Яке може бачити далеко не кожен. Навіть на пляжі… Але годі про мене. Ач який хитрун, про себе жодного слова ще не розповів, а у мене найзаповітніші таємниці розвідати примудрився. Чисто лицар плаща та кинджала.

— Що буде замовляти? — підійшла до їхнього столику офіціантка.

— А що б ви порадили?

— Ну, у нас багатий вибір. Ви хоча б з основним блюдом визначтеся, а решту я підберу.

— Рибу… я хочу рибу, — озвалася Оля.

— Так, — підтримав її Максим. — Риба найкраще. І смачно, і корисно, і не всюди є.

— Зрозуміла, — кивнула офіціантка. — Тоді, пропоную наступне меню. Келих охолодженого ігристого білого вина. Далі — ніжне карпачо з лосося з краплею оливкової олії, лимонною цедрою та легким акцентом каперсів. Головна страва — філе лосося, запечене до ідеальної текстури, з вершково-лимонним соусом, та ніжним картопляним пюре на оливковій олії. А на завершення вечері — легкий десерт: панна котта з ягідним соусом. Після чого ми з радістю запропонуємо еспресо і як комплімент від нашого шеф-повара — міні-амюз-буш з кремом із вершкового сиру та цитрусовою ноткою, щоб зробити ваш вечір ще більш особливим.  

— Звучить смачно, — підтвердив вибір Максим. — Сподіваюся, мене стане на те, щоб оплатити усю цю розкіш.

— О, не переймайтеся, — посміхнулася офіціантка. — Оскільки ви у нас вперше, то вам належиться п’ятидесятивідсоткова знижка. А поки шеф готує вашу страву, я подам теплий хліб з оливковою олією та морською сіллю — щоб очікування минуло приємніше й швидше.

— Будемо сподіватися, що на смак усе це не гірше, аніж на слух, — пробурмотів Максим, котрий хоч і бадьорився, але почувався не надто, бо в ресторан прийшов уперше.

— За це не переживай, — заспокоїла його Оля. — У «Лисі Микиті» чудовий кухар. І усі його страви справжній шедевр. А тепер, давай, розкажи про себе. Не з’їжджай з теми.

— Та що там розповідати, — махнув рукою парубок. — Усе стандартно. Закінчив середню школу, паралельно займаючись у різних секціях. Найдовше — рік і три — плавання та бокс. Потім — армія. Там навчився керувати усім, що має кермо і не відривається від землі вище кілометра. Також продовжив боксувати і трохи позаймався самбо. Після війська вирішив продовжити навчання. Спершу хотів піди у військове училище. Але життя у казармі набридло. Тож, передумав… Найдужче манило усе пов’язане з технікою. Тому обрав політехнічний… Однак, це означало чотири роки жити на стипендію, що рівнозначно — сидіти на шиї у батьків. Вони, звісно, не пошкодували б єдиному синові яку сотню-другу в місяць, але я при цьому почував би себе некомфортно. От і вирішив відкласти вступ на рік. А тим часом підзаробити грошенят… Так і потрапив у шахтарі. І не каюся…