Розділ 16

Здається, усі тренувальні зали схожі між собою. Ті самі груші, ті самі перекладини, той самий рівний гул вентиляції. Людина, що побувала в десятку таких місць, а не ходила довго в один, скаже — різниці немає. Але це лише з порога.

Насправді кожен зал має свій ритм і свій запах. Десь більше гуми, десь металу, десь запаху поту, що в’ївся в дерево. Десь повітря сухіше, десь важче. Якщо затриматися на кілька хвилин, стає зрозуміло, як тут працюють: ривками чи довго, на силу чи на витривалість, з криком чи мовчки.

Цей зал дихав рівно. Вентиляція старанно проганяла повітря, збагачуючи його киснем, тож попри все інше, відчувався теж і запах озону.

Тренувальний зал — просторий і світлий. Світло лилося зверху широкими смугами — не різке, але щедре. Уздовж стін висіли груші, різні за розміром і жорсткістю. Нові ще тримали форму, старі були м’якші, з потемнілими плямами там, де били найчастіше.

У дальньому куті — шведська стінка, гладка від долонь, із засохлими слідами магнезії в пазах. Поруч — турнік із товстої труби, без накладок, холодний на дотик. Уздовж іншої стіни — тренажери: різні, з облізлою фарбою, але справні. Тут не рахували підходи — працювали, доки вистачало сил.

Ринг стояв збоку, трохи осторонь. Невисокий, з простими канатами. На ньому працювали у спарингу, відточували техніку, звикали до дистанції. Вчилися тримати удар.

Коло утворилося наче саме по собі. Без додаткових команд, без зайвих слів. Хтось відсунув лаву, хтось відкотив штангу, щоб не заважала. Підлога — жорстка, трохи слизька від застарілого поту й зачовганого підошвами пилу. Ніяких матів, ніякого захисту. Лише бинти на кистях — не для безпеки, а щоб не розбивати шкіру.

Максим вийшов у коло мовчки. Не перший раз… Усі чоловічі колективи однакові. Хочеш щоб тебе прийняли за свого — покажи на що здатен. Навпроти — кремезний паруб’яга, значно нижчий, із важким корпусом і короткою шиєю. Таких не беруть на швидкість — вони тиснуть масивністю, ламають ритм, забирають простір. Очі спокійні. Без злості. Але й без жартів. Випробовувати будуть всерйоз.

Перші секунди — розвідка. Крок убік, крок назад. Плечі розслаблені, руки високо. Максим не кидається — дивиться, як дихає суперник, як переносить вагу, з якої ноги відштовхується. Той пробує захват — не різко, перевіряє реакцію. Максим відходить, не виривається, дає зрозуміти: просто так не візьмеш.

Потім усе стається швидко. Захват за корпус, спроба звалити на підлогу. Максим не чинить опору напролом — підсідає, зміщує центр ваги, ковзає убік. Вони падають разом, але не так, як планував суперник. Підлога б’є в плече... і Максим уже зверху, але не тисне — знає, що це пастка.

У партері починається справжня робота. Без ударів, але з постійним натиском. Коліна, лікоть, контроль плеча. Суперник намагається перевернутися, знайти простір для важеля. Максим не форсує — просто утримує. Дихає рівно, через ніс. Рахує секунди не подумки, а тілом. Напругою м’язів.

Один момент — і він помиляється. Трохи занадто відкривається. Суперник ловить на руку, майже бере на больовий. Болить — не різко, а глибоко, попереджуючи. Максим не панікує. Зміщує стегна, розриває захват, вислизає. Піднімаються майже одночасно.

Тепер уже обидва дихають важче. Піт на спині холоднішає. У колі мовчать — ніхто не підбадьорює, не рахує раунди. Час тут неважливий. Суперники гідні один одного.

Останній обмін фінтами — короткий. Захват, поштовх, падіння. Максим вибирає контроль, а не домінування. Фіксує позицію, тримає кілька секунд — рівно стільки, щоб усі побачили: він не піддається, але і не лізе дурнем уперед.

Суперник стукає долонею по підлозі. Не здача — знак, що досить.

Максим відпускає одразу. Підводиться, подає руку. Її приймають.

— Годиться, — каже хтось збоку.

Другий бій без паузи. Просто один козак заходить у коло зліва, другий — справа. Обидва різні: перший рухливий, сухий, з довгими руками; його товариш — масивніший, м’язистий. Вони не дивляться один на одного. Не перший раз у парі працюють. Дивляться лише на Максима.

— Готовий? — питає хтось.

Лозовий ковзнув поглядом по обох супротивниках. Не по обличчі — нижче. На стопи. На коліна. Професійні бійці знають, що найуразливіший погляд. Він завжди зраджує, виказує наміри. Але це працює в обидва боки, то ж краще поглядами не мірятися. Постава ніг теж багато скаже… тому, хто розуміє.

Рухливий стояв трохи навскіс, готовий зірватися першим. Масивний — рівно, майже нерухомо, ніби чекав, коли можна буде навалитися всією вагою.

Гірше було не те, що їх двоє. Гірше — що вони звикли працювати разом.

Максим киває. І одразу зсувається з центру. Залишатися між двома — найгірше, що можна зробити.

Перші секунди — чиста робота ногами. Він не атакує. Ріже кут, змушує одного перекривати іншого. Рухливий лізе першим — різко, з намаганням збити ритм. Максим зустрічає його не ударом, а плечем, зсувом, коротким поштовхом у корпус. Не зупиняє — відкидає убік, рівно настільки, щоб виграти пів секунди.

Цього вистачає.

Масивний заходить майже одразу. Захват, тиск, спроба притиснути до підлоги. Максим не бореться з ним на силу. Провалюється вниз, крутиться, змінює рівень. Падають усі троє, але знову не так, як планували суперники.