Розділ 13

Відмахнувшись від крісла-каталки, що з якогось дива вирішило запропонувати йому свої послуги для пересування, Кушка злегка постукав по стулці, а тоді став навпроти сканера. Індикатор мигнув, і двері у кабінет головного лікаря відчинилися, впускаючи його до середини.

Лікарка стояла біля клітки з канарками і підсипала їм пшоно.

— Доброго дня, Галино Семенівно. Ганс сказав, що ви…

— Скажи мені, Василю, — перебила вона козака. — От чого ви, молоді, так себе не любите?

— Я не… — розгублено почав Кушка.

— Ні, я розумію, що коли тіло повне сил та енергії і нічого не болить, то й горя мало. Але ж голова у вас не лише для того, щоб в неї їсти і шапку носити? Ну хоч часом можна скористатися тим, що у заміняє вам мізки. Все ж не полова? Хоч трохи смальцю там повинно бути? Чи я занадто доброї думки про ваше покоління?

— Галино Степанівно…

— Що, Галино Степанівно? Я вже… зрештою, не твоє діло, скільки… Ти скільки у Космосі бовтаєшся? Га?!

— Трохи більше року… — почав було Кушка, але наштовхнувся на гострий погляд і хутенько поправився. — Два.

— Два роки і чотири місяці і дванадцять днів! — промовила, немов припечатала лікарка. — Вісімсот шістдесят дві доби! А незворотні процеси починаються після тисячі. Ти це усвідомлюєш своєю дурною довбешкою? Через чотири місяці ти станеш інвалідом, якого навіть сімдесяти процентна трансплантація органів не поставить на ноги. Ти цього добиваєшся? Хочеш решту життя в інвалідному візочку провести. А дотики дівчат відчувати лише тоді, як вони тобі памперси мінятимуть? Так?

Кушка лише головою покрутив, геть розгубившись під таким натиском.

— Ну хоч зрозуміти і не перечитися мізків стало, — промовила менш агресивно Галина Семенівна. — Все… Завтра на Галілею відправляється шатл. Хочу знайти твоє прізвище у списку його пасажирів. Домовилися? Чи мені зателефонувати Слюсареві, щоб комендантський патруль тебе примусово на борт посадив?  

— О, ні… Галино Семенівно. Будь ласка… Тільки не завтра. Давайте… через місяць? Присягаю, через місяць полечу додому і не писну.

— Місяць? — перепитала лікарка. — А що зміниться за місяць? У чому принципова різниця? Якщо не говорити про здоров’я?

— Дуже вдалим було останнє патрулювання, — не став критися Кушка. — Гарний хабар взяли.

Галина Семенівна уважно подивилася на січовика.

— Хочеш сказати, — протягнула замислено, — що ви на чайку назбирали?

У цю мить браслет інтеркому Кушки мелодійно дзенькнув, сповіщаючи про переведення коштів. Василь зиркнув на нього і задоволено посміхнувся. Цифра висвітилася навіть більша ніж очікував. Здобич з рейдера виявилася справді багатою.

— Ось тепер точно стане… — кивнув ствердно.

— Вітаю, звісно… Але все одно не розумію. Щоб замовити корабель тобі доби вистачить. А далі — віддай наказ команді. Нехай розконсервовують поволі. А сам — відновлюйся. Через два місяці повернешся, і воюй далі. Хто ж проти?

— Та я й так уже затягнув… Кожен день має значення.

Галина Семенівна сіла за стіл і вказала козакові на стілець навпроти.

— Сідай. Розповідай. Що такого неймовірно важливого тримає тебе в Космосі і примушує зі шкіри пнутися? Тільки правду. Інакше не домовимося.

Василь важко опустився на стілець, подивився на лікарку і зітхнув, розуміючи, що нікуди не подінеться. Як було треба, миловидна та тендітна жіночка проявляла сталевий характер і сперечатися було марно.

— Пригадуєте того «замороженого», що ми з хлопцями виловили два роки тому?

— Карла Мюллера? Того, що єдиний уцілів з германської розвідувальної місії? І понад рік бовтався у просторі в рятувальній капсулі? Звісно пам’ятаю… Я його ледь витягла з анабіозу. Ще б місяць і все. Та й то… в Космос він більше не вийде. Довічна прописка на планеті. Чому ти його згадав?

— За свій порятунок Карл дав мені координати одного місця на території ссарів.

— І?

— З його слів, це одна зі сховок Першого кігтя. Таємна скарбниця…

— Тю, і ти в це віриш? Та ж розмови про таємні сховки ссарів, де вони, буцімто, збирають дорогоцінні камені, одна з легенд Фронтиру. Я про ті печери Аллі-баби вперше почула років… еее… не важливо. Як тільки на Січ потрапила.

— Карл не обманював… Їхня експедиція тому й загинула, що натрапила на нього. Він казав, що на власні очі бачив таку гору самоцвітів, що і у залізничний вагон не завантажити.

— Слабко віриться… — похитала головою лікарка. — Навіть якщо так. То де гарантія, що ссари давно вже не перевезли скарби в інше місце? Це ж логічно?

— Карл сказав, що час є… Там якісь проблеми з навігацією. Не завжди можна підлетіти. Того й обрали це місце за сховок… Але, звісно, все можливо. Того я й кваплюся. Хоча, звісно, можливо вже й запізнився. Але якщо не перевірити, то не дізнаєшся.

— А чого так довго зволікав?

— Там доволі далеченько від Фронтиру. Сховок на одному з супутників газового гіганта, між системами Джарук-Ом та Ір’сса-Тха. Не в самому ядрі, але й не на периферії. Майже вісім переходів. А між ними ще й Тіньові коридори, де навігація дуріє від гравітаційних хвиль. Туди човном не полетиш — ані засягу, ані точності. А чайка — саме те. І швидка, і невелика. Зможе прошмигнути непомітно. Одна нога там, а друга вже тут. І ресурсу стане.