Розділ 10

— Євгеній Кара-Мурза, — сяйнув білозубою посмішкою, двометровий здоровань, простягаючи руку. — Можна, Гена… Можна Женя… Частіше відкликаюся також на Мурзу і на Чорного. А Мурза — це ще й позивний.

— Максим Лозовий. Можна Макс.

— Тимофій…

— От і познайомилися, — не менш життєрадісно відмітив Мурза. — Ну, що брати-новобранці? Прогуляємося? Не знаю, як ви, а я залюбки розімну ноги після двотижневого патрулювання. Та й вам не зашкодить. У нас тут хоч і не земний курорт, а все ж — гравітація. Більш як половина «же». Заодно, поглянете що у нас тут і як. Повноцінну оглядову екскурсію не обіцяю, але загальне враження скласти можна. Фіксуйте гермошлеми і почалапали. Нагадую — гравітація слабка, так що високо не стрибайте. Задля техніки безпеки, годилося б вас прив’язати страхувальним линем, але не хочу ображати. Все ж не планетники, шахтарі. Значить, досвід є? Чи все-таки, линь?

— Обійдемося, — зробив плавний жест Тимофій. — На астероїдах швидко відучуєшся від різких рухів. Так що не переймайся.

— Ну, ок… — кивнув Мурза. — Але якби раптом що, не панікуйте. Навколо станції завжди кілька дронів патрулює. Тож піймають і назад відбуксирують.

Шлюз-тамбур с тихим шипінням випустив людей назовні і одразу ж зачинився. Атмосфера коштує грошей, то ж ніяких гостинно розчахнутих дверей. Максим з Тимофієм вийшли з ангару і завмерли.

Краєвид справді заворожував.

Перед ними розстелялася поверхня Смарагдової планети — хвиляста, нерівна, ніби застигле кам’яне море. Порода мала глибокий зеленкуватий відтінок, місцями темний, майже чорний, місцями світліший, із жовтими та сірими прожилками. Камінь виглядав важким, щільним, ніби в ньому було більше маси, ніж дозволяла логіка. Подекуди поверхню розтинали тріщини, з яких тягнулися бліді випари — ледь помітні в розрідженій атмосфері.

Над усім цим висіло небо — низьке, спокійне, майже нерухоме. І в ньому — два сонця.

Одне, блакитно-біле, різке, заливало простір холодним світлом, від якого каміння здавалося ще твердішим і чужим. Друге — жовтаве, тепліше, згладжувало контури, ніби навмисне пом’якшуючи світ, створений не для людей. Їхні тіні лягали під різними кутами, перехрещувалися, ковзали одна по одній, і від цього здавалося, що сама планета повільно рухається, дихає.

Штучні споруди не порушували загальної картини. Вони не домінували над ландшафтом і не намагалися його прикрасити. Куполи, причільні платформи й технічні модулі були втоплені в камінь або вкриті захисними оболонками, підібраними під колір і фактуру породи.

Поверхня між ангаром і службовими куполами була оброблена. Не гладка і не декоративна — практична. Камінь виглядав сплавленим, без пилу й дрібних уламків, із легким шорстким рельєфом, що забезпечував зчеплення під ногами.

Повітря було розріджене, але стабільне. Воно передавало звук і запахи, проте гасило різкі коливання. У ньому відчувався мінеральний присмак, легка домішка озону і сліди роботи систем фільтрації. Атмосфера не була придатною для життя без захисту, але виконувала свою функцію: захищала поверхню від мікрометеоритів і згладжувала перепади температур.

Два сонця повільно розходилися по небосхилу. Освітлення змінювалося непомітно, але постійно. Тіні подовжувалися, ламалися, накладалися одна на одну, роблячи контури споруд менш визначеними. За таких умов силуети втрачали чіткість, а оптичні прилади працювали з похибкою.

Час від часу простір оживав рухом. Повз проходили електрокари з потертою обшивкою, дрони патрулювання й обслуговування ковзали низько над поверхнею, коротко спалахували сигнальні індикатори. Деякі технічні проходи відкривалися й закривалися майже непомітно, залишаючи після себе лише ледь помітні шви в камені.

База не справляла враження тимчасової. Вона була розрахована на тривалу роботу, але водночас не прив’язувала до себе. Усе, що тут було, можна було згорнути, від’єднати й перенести. Це не був дім. Це була робоче місце — зручне, продумане… але тимчасове. Хоча, народна мудрість стверджує, що немає нічого більш постійного за тимчасове.

— Ну як вам наша Смарагдова планета? Правда вражає? — з гордістю запитав Мурза.

— А чому саме смарагдова? Я розумію, що все зеленаве, але ж такого кольору не лише смарагди?

— Казку про чарівника Смарагдового міста у дитинстві чув? Що в країні ОЗ? Ну от… Там у них лише місто смарагдове, а у нас — ціла планета. Сто пудів єдина така на весь Космос.

— Ну, так категорично я б не стверджував, — відказав Максим. — Всесвіт безконечний. А в безконечності всьому місце знайдеться. Навіть унікальним речам.

— Та пофігу… Якщо десь там… за мільйон парсеків, то вважай, що й нема. Все одно, при нашому житті, ніхто не побачить. А побачить — то не розкаже. Ви краще користайте з нагоди і помилуйтеся ще. Бо нам недалеко. Он туди… — Мурза вказав на приземкуватий купол, над входом в який червонів «плюс». — Не дивуйтеся. Медогляд обов’язковий. Вам ще пощастило, що ви з астероїда, значить, стерильні. А були б планети, місяць карантину гарантований.

Поки вони йшли, Максим милувався краєвидом. Йому кортіло дивитися на небо, на дивне світло, на гру тіней, на те, як чужий світ несподівано виявився суворим, але не ворожим. Хотілося запам’ятати це відчуття — ніби ти стоїш на краю чогось великого і незвіданого, але воно не лякає, а притягує.