Розділ 9

На оглядовому екрані патрульного човна спершу не було нічого, окрім поцяткованої далекими зорями темряви.

Потім у ній повільно проступили, наче виросли з небуття, дві більші цятки.

Вони з’явилися не одночасно: спершу — яскрава, холодно-біла, різка, з чітким контуром і сліпучими спалахами зоряного вітру. За мить — друга, глибша за забарвленням, з жовтувато-золотим відтінком, ніби приглушена, але масивніша, важка. Вони кружляли одна навколо одної на відстані, що здавалася небезпечно малою, і між ними тягнулися тонкі світні струмені — сліди взаємодії зоряних вітрів, схожі на розірвану павутину.

Це був Вовчий вузол — за зоряними каталогами Gamma Velorum, подвійна система типу W+O з гарячою блакитною зорею та компонентною Вольфа-Райє, яку важко сплутати з будь-якою іншою. Світ, де дві сили тягнули простір кожна у свій бік, і всі планети змушені були триматися осторонь, описуючи широкі кола навколо їхнього спільного центру.

Коли корабель увійшов у зовнішню площину системи, світло стало жорсткішим. Сенсори фіксували постійні збурення: імпульси радіації, щільні потоки заряджених частинок, хвилі, що накочувалися одна на одну й ламали звичну картину простору. Саме тут навігація починала «плисти», а далекі сканери втрачали чіткість, немов хтось навмисне змащував зображення.

Ще декілька хвилин і з темряви почали виринати планети.

Першою — обпалений кам’яний світ, надто близький до пари зірок, із розпеченою поверхнею й шлейфом випарів. Далі — газовий гігант із смугастою атмосферою, розірваною бурями, що не вщухали ніколи. За ним — сірувата імла, там де за законами фізики мала б бути ще одна планета… але замість неї по складній орбіті тягнувся широкий астероїдний пояс.

Пояс був нерівномірний, наче розірваний. Мільйони уламків — від пилу до тіл завбільшки з місто — рухалися складними траєкторіями, постійно змінюючи щільність. У цьому хаосі сенсори тонули. Відбиття накладалися одне на одне, сигнали ламалися, зникали і з’являлися знову. Ідеальне місце, щоб сховати те, що не повинно бути знайдене.

Саме за цим поясом і лежала ціль подорожі.

Карликова планета вийшла з тіні повільно, ніби неохоче дозволяючи себе розглядати. Відносно невелика за розмірами, але неприродньо «важка». Її гравітація трималася — на рівні майже половина земної, що для такого тіла було аномалією. Причина таїлася в ядрі: надщільна метало-силікатна структура з високим вмістом важких елементів, сформована ще на ранніх етапах життя системи, коли Вовчий вузол був нестабільнішим і щедріше «обстрілював» навколишній простір протоматерією.

Поверхня планети мала зеленуватий відтінок. Не яскравий, не кислотний — глибокий, темний, мов стара мідь. Кора була насичена окислами нікелю й хрому, а місцями — сполуками міді, які й давали цей колір, особливо під жорстким світлом подвійної зорі. Там, де порода була розірвана, зелень переходила в чорне й темно-сіре, утворюючи химерні візерунки.

Над поверхнею трималася атмосфера — розріджена, нестійка, з недостатнім вмістом кисню, але доволі щільна. Її утримувала не маса планети, а поєднання факторів: висока щільність ядра, потужне магнітне поле і постійне «підживлення» частинками з астероїдного поясу. Довше десятка хвилин дихати тут без кисневої маски було неможливо, але навіть це дозволяло використовувати її з відносним комфортом, особливо у порівнянні з планетами, де атмосфери не було взагалі, або навіть один вдих був для людей смертельний. А Гніздо Крука, як неофіційно називалася ця база, в нештатній ситуації, давало шанс вижити, дочекатися допомоги. Бо саме ті десять-п’ятнадцять хвилин часом відділяють життя від смерті. А ще атмосфера гасила мікрометеорити й розсіювала випромінювання, роблячи планету придатною для довготривалої присутності.

Тепер фокус екрана зсунувся ще ближче.

На зеленій поверхні стали помітні штучні лінії. Не міста — ні. Лише врізані в породу доки, темні плями ангарів, ледь помітні контури захисних куполів, що зливалися з рельєфом. Усе виглядало так, ніби тут нічого немає — і саме тому база була ідеальною.

Планета повільно заповнювала весь екран. Видно було тіні від астероїдів, що ковзали по місячній орбіті, і далекі спалахи в небі — відлуння боротьби двох зірок у центрі системи.

Коли корабель увійшов у коридор причілку, зображення раптово зникло. Увесь екран зайняв ажур швартової щогли, тонкі лінії якої зійшлися в центрі, фіксуючи траєкторію.

А у навушниках пролунало м’яке, жіноче сопрано:

— Зі щасливим поверненням, «Пресвята Покрово». Вітаємо вдома, отамане Кушка. Рекомендую передати управління човном станційному диспетчеру.

— Марго? — озвався Василь. — Радий тебе чути. Кожен раз, коли ти на чергуванні, мені щастить. І до речі, ти все ще винна мені вечерю у ресторані. Я наполягаю…

— «Присвята Покрово», не засмічуй ефір, — пирхнула диспетчер. — Усі ви «наполягаєте». А потім дівчина самотньо коротає вечір, бо у пана отамана термінові справи. Кінець зв’язку.

Після обов’язкової процедури дезінфекції Василь скинув турботу про новиків на свого заступника, а сам не гаючи часу рушив на доповідь до курінного. Свобода свободою, а порядок має бути в усьому. Бо до чого веде хаос, січовики знали на власному, кривавому досвіді.

Причільний бокс повільно відкрився, і електрокар ковзнув уперед майже беззвучно. Поверхня планети зустріла не різко, без контрасту — приглушеним зеленкуватим тлом, яке з орбіти здавалося суцільним, а тут розкладалося на сотні відтінків. Камінь був темний, важкий, з металевим блиском, ніби сама порода пам’ятала про щільне ядро під ногами. Подекуди крізь тріщини проступали світліші прожилки — майже салатові, місцями з жовтизною. Окисли важких металів виходили на поверхню, реагували зі слабкою атмосферою і фарбували світ у химерні, але дивно гармонійні кольори.