Розділ 8

Патрульний човен не двохсот метровий пузань типу байдака і навіть не більш дженджуриста чайка, в його кубатурою доводиться економити буквально на всьому. Щоб увіпхати і все необхідне обладнання, і екіпаж хоч з якимсь відносним комфортом розмістити, і припаси на кілька місяців автономії спакувати. То ж нічого дивного, що в центральній рубці було, м’яко кажучи, тіснувато.

Кушка, на правах господаря і старшого за званням, зайняв місце пілота, Тимофій — крісло штурмана, а Максимові, як наймолодшому, довелося стояти, втиснувшись між блоком ведення вогню та краєм оглядового екрану.

«Пресвята Покрова» передала патрулювання «Сніжному барсу» і тримала курс на базу.

З вермом розібралися швидко. Завдяки тому, що ніхто не відмінив наказ роботам-вантажникам, і ті, на момент завершення перемовин, якраз встигли запакувати у три транспортники сто п’ятдесят контейнерів з рудою. І їх, зламавши код управління, своїм ходом відправили на байдак. Бо таке треба хапати обіруч і хутенько, поки не обставини не змінилися. Мало що, «СОС» же не лише патруль піймав. То ж у будь-яку мить могли заявитися і кораблі служби безпеки «VERMEX». Малоймовірно, але і виключати не можна. А тоді, кінець усім ґешефтам. Ці барбоси не то що три контейнери — зайвий кілограм хазяйського добра не віддадуть. 

Під шумок і про себе не забули. Поки налаштовували управління транспортників, андроїди тишком-нишком відволокли два контейнери верму на човен. Могли і більше, але, як то кажуть, рада душа в рай, та більше не влізає… Кажуть, старожитні люди, аби більше з’їсти, періодично відригували попередні страви. А трюм патрульного човна не шлунок, там нічого зайвого, що можна було б викинути, немає. І так, щоб хоч цих два втиснути, довелося частину НЗ по каютах розмістити. Ну та нічого, хоч у тісняві, зате з прибутком. І тепер, якщо вдало реалізувати верм, плюс нагорода за бій, плюс частка у трофеях, плюс — трохи зекономленого. І домовитися з інтендантом за хорошу ціну на човен… все ж його добряче апгрейдили... то можна буде на верфі Миколаєва викупити відреставровану чайку. А якщо у інтенданта буде гарний настрій, — тут уже треба буде постаратися, для чого і придадуться дві медовухи, прийняті в подяку від Гольдмана, — то і про новий корабель можна поговорити.

А це вже зовсім інша річ. Це вже не бовтанка у Космосі, як те що у ополонці плаває, з цілодобовим вислуховуванням тиші, а самостійні рейди. Ще трошки вкластися в щити та озброєння, і можна навіть на ворожий бік Фронтиру навідуватися. Ну, а в групові рейди на території Кх’тасс, візьмуть взагалі без розмов. Не те що тепер, кривляться. Мовляв, не плутайся, малеча, під ногами. А це, у свою чергу, більше поваги, більше здобичі, можна буде помріяти навіть про свій байдак. А головне — нарешті збудеться те, заради чого Василь Кушка прийшов на Січ. Він зможе по-справжньому помститися ссарам, за зруйновану планету. За загиблих та пропавших безвісти рідних. За безсонні ночі, коли він роками не міг заснути, бо перед очима стояли вибухи, а у вухах лунало виття дронів, рев десантних катерів та крики болю…  

— Ну, що ж, друзі… — Василь провів долонею по обличчі, стираючи спогади. — Ви свій вибір зробили. Я двері на Січ перед вами теж не зачинив… До бази куреню нам ще кілька годин летіти. Тож часу є вдосталь. І щоб не гаяти його даремно, давайте, без поспіху познайомимося. І ще раз упевнимося, що ваш вибір свідомий, а не прийнятий згарячу. Заперечень немає?

— Ти отаман, тобі видніше.

— Ще ні, хлопці. Доки присягу не приймете, немає над вами старшого. Вільні робити що хочете. Та й потім… Січ не військо, варіант: у кого більше зірок на погоні, той завжди правий і може наказувати, у нас не працює. Безумовний послух передбачено лише під час походу. Тоді наказний отаман для вас і батько, і  мати, і хресний дядько. Його слово закон. Непослух, непокора — смерть. Одразу на місці. Це зрозуміло?

— Так, — кивнули одночасно недавні шахтарі.

— Добре… Ну, а взагалі, що ви знаєте про Січ?

— Не більше того, що в мережі пишуть, і про що люди говорять… — розвів руками Тимофій. — Та й то, половина з того — байки.

— Байки — то якраз найцікавіше, — гмикнув Кушка. — Починай.

Тимофій на мить замислився, ніби перебираючи в голові почуте за довге життя.

— Ну… Кажуть, що перші січовики літали ще на перероблених вантажниках. Без щитів, без нормальної зброї. Лише гармати зняті зі станцій та злість. І що перший кошовий нібито сам, на трофейному човні, пішов у рейд на мисливські угіддя Орди й повернувся з відбитим полоном. А ще кажуть, що Січ одного разу відбила систему, яку вже всі списали. Там наче було лише три чайки проти цілого клина ссарів. І ті втекли.

— Ага, — додав Максим. — А ще я чув, що січовики принципово не беруть платні. Лише здобич. І що якщо на Фронтирі з’являється корабель з намальованим оселедцем на борту — рейдери тікають ще до першого залпу. І ще… Кажуть, що Січ не має сталої бази. Що вона постійно кочує. Сьогодні тут, завтра — в іншому секторі. І знайти її можна лише якщо тебе самі захочуть знайти.

Кушка слухав мовчки, не перебиваючи. Коли Максим замовк, він кілька секунд дивився в екран, на повільно пливучі зорі, а потім тихо засміявся.

— Гарно вигадують… Треба визнати. Людям завжди хочеться, щоб десь були напівбоги. Особливо, коли самим страшно.

— То все брехня? — обережно спитав Тимофій.

— Не зовсім, — похитав головою Кушка. — Просто правда значно простіша. І тому менш героїчна.