Розділ 7

Перше, що впало в око, як вийшли зі штреку, були зорельоти, що висіли над обрієм, як рукотворні супутники. Веретеноподібні чайки, що більш за все нагадували старовинні ялинкові прикраси, та злегка приплюснута сфера байдака. Позбавлений корми рейдер ссарів нагадував видовжений восьмигранник, від якого грубо, кліщами, відірвали добрячий шмат. Здалеку не було помітно жодного руху, усе здавалося завмерлим, але Кушка знав, що зараз там кипить робота. Розпотрошити здобич та переправити усе у свої трюми ще та веремія. Але, як кажуть, очам страшно, а руки роблять. Бо в уяві вже дзвенять платинові та золоті кредити, у які незабаром перетвориться усе, що вдасться винести з ворожого корабля.

Постріляти більше не довелося. Поки зачищали штрек, друге крило навело порядок і на станції. Так що на астероїді ссарів більше не залишилося. Очікувано, у полон не здався жоден.

— До речі, — Василь поглянув на Максима. — Чим ти того ящура так приголубив?

— Останнім аргументом механіка, — посміхнувся той у відповідь.

— Тобто? — перепитав здивовано січовик.

— Накидний ключ на 116, — пояснив парубок.

— Ага, — засміявся Василь. — Гарна штукенція. Треба буде взяти на озброєння. І на господарстві завжди знадобиться, і в бою пригожа. А як про бій дізналися? Звуки ж у вакуумі не розповсюджуються? Дивно…

— Нічого дивного. У штреках не зовсім вакуум, — пояснив Тимофій. — Їх заповнюють якоюсь сумішшю. Яйцеголові вирахували, що в таких умовах механізми повільніше зношуються і час експлуатації зростає майже вдвічі. Дихати тим паскудством не можна, там в основному інертні гази, але звуки розносяться добре.

— А, не знав… До речі, а де б мені управляючого знайти?

— Або у своєму бункері заперся, або разом з усіма, в штреках, — відказав Тимофій.

— Бункері? — перепитав Кушка.

— Ми так його кабінет називаємо. Єдине серйозно укріплене місце під куполом. Там зберігається усе цінне, документація, гроші…

— А чому бункер? Навіщо він там? — продовжував розпитувати Василь.

— Це рудимент ще з тих часів, коли на рудниках працювали каторжники та засуджені, — охоче пояснив Тимофій. — Захисні куполи ж тисячами штампують по одному проекту, а зміни внести ліньки і так годиться.

— Зрозуміло… Так де ж все-таки він швидше за все?

— А чого гадати, — потис плечима Тимофій. — Ви йдіть у купол, Макс покаже де там що, а я — метнуся по штреках. Все одно треба людям сказати, що вже все скінчилося. Якщо знайду управляючого, то скажу про вас. Сам прийде.

— Згода, — кивнув Кушка. — Ну, веди, Максиме.

— Ходімо, — засміявся парубок. — А то ще й справді заблукаєте. У нас тут справжні бетонні джунглі, — кивнув головою у напрямку єдиної, якщо не рахувати складського ангару, на весь астероїд будівлі. — До речі, а навіщо вам управляючий.

— Ну ти й спитав… — гмикнув січовик. — Як же ж я без нього гештальт закрию.

— В сенсі? — не зрозумів Максим.

— Та у самому прямому. Рудник подав сигнал «СОС». Ми допомогу надали. А хто оплатить?

— Як це? — ще більше здивувався парубок. — У вас що, за порятунок треба платити? А якщо у людей немає грошей?

— Та чого ти так нуртуєш? — промовив заспокійливо Кушка. — Ніхто з людей нічого не вимагає. На те страхові компанії є. Але з тих, якщо усе достеменно не оформити документально, зимою снігу не отримаєш. Для цього мені управляючий і потрібен. Протокол, підпис, печатка…

— А-а, — протягнув полегшено Максим. — Тоді так, тоді звісно…

Купол здивував… Уперше за весь час проведений на станції, Максим побачив його порожнім. Зазвичай, тут яблуку не було куди впасти і єдиним місце для усамітнення був спальний відсік. Але зараз, розрахований на півтисячі людей, захисний модуль здавався просто гігантським. Навіть закортіло перевірити, чи з’явилося відлуння. Парубок навіть гермошлем відстебнув. Але позаду почулися квапливі кроки, і він, засоромившись хлоп’ячого пориву, закрив рота.

— Дякую! Від усього серця! — не стримуючись радісно заволав Семен Петрович. — Вчасно… Відверто кажучи, уже відчував на горлі рабський нашийник.

— Дякую не дзвенить, не шурхотить і не булькає, — усміхнувся у відповідь Василь.

— За цим діло не стане. Зараз усе оформимо… А набулькати можу одразу. Маю в кабінеті кілька пляшок найкращої медовухи. Оригінал…

— Оце діло, — потер долоні Кушка. — Поважаю діловий підхід…

Козак пішов слідом за управляючим, що ледь не бігцем попрямував до кабінету, а Максим, машинально пройшовши за ними, перед дверима спинився і присів у крісло. У кабінеті він був зайвий, але геть не пішов. Щось, ще не до кінця усвідомлене, муляло його. Якась несформована думка. Неочікувана, але важлива.

Станція потроху оживала… Постаті у яскравих скафандрах шахтарів та пастельно-світлих — обслуговуючого персоналу, тонким струмком, по одному-двоє, одночасно більше не пропускав шлюз-тамбур, вливалися під бульбашку куполу, наповнюючи простір шумом та гомоном. Нагадуючи веселу публіку, що виповзає із залу театру у фойє після перегляду вистави. От тільки вистава могла бути зовсім не веселою, якби січовики не надоспіли вчасно, і увесь цей гомінливий натовп зараз летів би у трюмі рейдера ссарів. А далі, кого чекала доля яничара, кого — обслуги, а кого і зовсім невідома. Але точно — з рабським нашийником. І від одної лише думки, що і він міг бути серед них, у Максима перехоплювало дух від люті і стискалися кулаки. А потім пригадався хруст шолома і голови яничара, коли він вгатив по ньому накидним ключем, і у грудях одразу потеплішало. Це був перший вбитий ним ворог, але Максим відчув, що залюбки пережив би це все ще раз. І напруження, і азарт, і злість… і страх. Не загину, а не дати ради, не вбити ворога.