Розділ 5

Штрек тягнувся вперед вузьким, неприродньо рівним ходом, вирізаним у тілі астероїда. Порода навколо мертва й холодна, чужа. Світла в проході не тримали постійно — воно вмикалося лише в окремих зонах, де працювали машини та й то лише при наближенні технічного персоналу. Решта простору губилася в темряві, і вона здавалася глибшою саме через цю уривчастість, наче хтось навмисно залишив між променями порожнечу.

Косміти, які більшість життя проводили в тісних відсіках зорельотів чи під куполами станцій, зазвичай не знали клаустрофобії. Але тут порівняння зі склепом лізло в голову само собою. Не через тісноту — через замкненість і нерухомість. Повітря в штреку теж не було, вентиляція не працювала за непотрібністю, і саме це дивним чином відчувалося. Здавалося, що від стін тягне могильною сирістю, хоча прилади скафандра показували вакуум. Уява домальовувала те, чого не було.

Час тут поводиться дивно. Індикатори на внутрішній поверхні шолома відлічують хвилини без затримок, але від цього не легшає. Кожна хвилина немов тягнеться довше за попередню. Максим ловить себе на тому, що раз у раз переводить погляд з цифр на темряву штреку, ніби там може щось змінитися. Нічого не змінюється. Темрява лишається темрявою.

Скафандр тисне в плечах. Не сильно — рівно настільки, щоб постійно нагадувати про себе. Ліва нога затерпла, але Максим не наважується її випрямити. Кожен рух тут здається зайвим. Тимофій сидить поруч, теж майже нерухомо. Його шолом повернутий трохи вбік, але Максим і без цього знає: сусід не спить. У такому місці не сплять. Тут лише чекають.

Десь глибше в астероїді працюють машини. Вібрація доходить слабко, уривками, ніби хтось глухо стукає з іншого боку світу. Іноді здається, що це не відбійники роботів, а серце самого каменю — байдужне, чуже. Максим відганяє цю думку. Камінь не має серця.

Він намагається думати про щось інше. Про будь-що, окрім того, що десь там, нагорі, ссари прочісують станцію. Але нічого підходящого в голову не лізе. Навіть спроба згадувати щось приємне. Викликаючи лиш роздратування.

А ще Максим терпіти не міг чекати. Не пам’ятав, хто першим сказав, що немає нічого гіршого аніж чекати і доганяти, але згоден був з тим безіменним мудрецем на всі сто відсотків. Особливо з першою частиною твердження. З потребою доганяти у його житті якось не склалося, не випадала нагода, завжди встигав усе робити вчасно. Та й як інакше, якщо живеш за суворим розпорядком, і усе розписано буквально по хвилинах. І, може, саме тому чекання ненавидів усіма фібрами душі. Бо й справді, що може бути гіршого за бездіяльність. Десь відбувається чи вирішується щось важливе, а ти жодним чином не можеш на це вплинути, і маєш лише чекати. Навіть якщо результат доленосний не для когось іншого, а саме для тебе.

Ось і зараз Максим ледь стримувався. Аж зуби нили… І щоб хоч трохи відволіктися від думок, машинально відповідав на питання Тимофія. Сусід неочікувано виявив неабияку зацікавленість у минулому парубка. Хоча і вміло вдавав, що веде розмову теж знічев’я…

— А що ж батьки? Чи ти зібрав манатки і чкурнув у засвіти без попередження?

— Чому без попередження? Усе я їм розповів.

— І вони погодилися? Ти ж у них єдиний, ні?

— Мати за роки військової служби вже звикла, що мене нема вдома. А батько — сам знає що таке служба. Так що не благословляли, але й не перечили. Тим паче, що я обіцяв довго не швендяти, а як повернуся, заробивши трохи грошенят, піти вчитися далі.

— І що, не знайшлося нічого кращого? Чому саме в шахтарі подався?

— А що такого? — здивувався Максим. — Ти так говориш, наче ми, як і сотні років тому, махаємо кайлом, чи гойдаємося на перфораторі. Та ж тепер усе автоматизовано і роботизовано, а в професію без середньої-технічної навіть близько не пустять. Хіба що вантажником на склад… чи обліковцем. Та й то…

— Так у тебе що, ще й технікум за плечима? — здивувався Тимофій. — А казав, що зі школи в училище одразу.

— Слухай, ти що, з бюро легалізації? Чи доньку за мене видати зібрався? Давай краще про щось веселе поговоримо, — відмахнувся Максим, котрому вже трохи набридло оте розпитування, але тиша та мовчанка давила на психіку. — От, пригадую… у навчальному центрі випадок був… — Максим хмикнув. — Молодий пілот заганяв винищувач у ангар. Усе ніби за правилами, спокійно. А потім — раз, і машина пішла боком. Не критично. Але в ангарі «трохи» — це вже багато. Пощастило, що крила склав. Усі завмерли. Стояли й дивилися, як корпус повзе повз стіну, сантиметр за сантиметром.

— І що у тому смішного?

— Виявляється, пілот чхнув у момент посадки. Так ми потім не лише фільтри міняли, а й комбінезони обробляли з середини. Пілоти, як панночки пахли. Ми їх так і називали: «квіточки».

Тимофій тихо сміється.

— Смішно… А от у мій час все було не так прикольно. Хоча… теж є що згадати. Польові навчання, дощ, ніч. Командир вирішив скоротити шлях. Зрізали… По карті — проходимість понад 60 відсотків, а насправді — болото. Бо про дощ, що лив дві доби, забули. І все. БМП сіла так, ніби вирішила там гніздо звити.

Він робить паузу, згадуючи.

— Витягли аж під ранок, усі в багнюці, мокрі, голодні. Зате потім довго сміялися. Ми, завдяки тому, що зійшли з маршруту, єдині із усіх задіяних у навчанні сил, вціліли від імітації ядерного удару. І — перемогли. Командир чергову зірочку отримав, а екіпаж — відпустку.