Розділ 4

На оглядовому екрані лежав космос — темний, глибокий, на перший погляд спокійний. Зірки світили рівно, без миготіння, звичного при погляді через атмосферу. А от туманність Sh2-155, ліворуч світилася тьмяно, немов крізь туман. Туманність проходила в каталогах без власної назви — лише номер і суха примітка: зона підвищених перешкод для далекого сканування. Такі місця не любили ані навігатори, ані диспетчери. Сигнали там поводилися дивно, відлунювали, ламалися, іноді зникали зовсім. За останні роки кілька цивільних бортів скаржилися на короткі втрати зв’язку, але далі скарг справа не йшла. Формально — нічого критичного. Неофіційно — зайвий привід тримати руку ближче до пульта.

Василь Кушка, старший козак і командир сторожового човна «Пресвята Покрова» поглядав на екран уважно, так, як дивляться на поле перед жнивами: не милуючись, а перевіряючи зміни. Чи не кинувся який шкідник, чи не час уже збирати врожай. Він не бачив загрози, але й не заспокоювався. Фронтир не дозволяв такого.

Прилади мовчали. Сканери показували норму. Жодних слідів активності, жодних відхилень. Простір виглядав чистим. Занадто чистим, щоб розслабитися, але недостатньо підозрілим, аби бити на сполох.

Командирська рубка «Святої Покрови» тісна і зібрана. Усе в ній розраховане на роботу в бою й не передбачає зайвих рухів. Крісло командира вписане в металокерамічний каркас і зафіксоване так, щоб під час маневрів тіло не зсувалося ні на сантиметр. Підлокітники потерті, з матового бронепласту — видно, що ними користуються часто і давно.

Панелі керування розміщені щільно, у кілька ярусів. Темні поверхні з вкрапленнями індикаторів і сенсорних зон відбивають світло глухо, без блиску. До будь-якої панелі можна дотягнутися, не встаючи, лише трохи нахилившись або простягнувши руку.

Світло приглушене, холодне, з синюватим відтінком. Воно рівномірно лягає на прилади й руки, не засліплює і не відкидає різких тіней. Індикатори працюють спокійно: короткі спалахи, плавна зміна цифр і шкал. Жодних аварійних кольорів, жодних попереджень.

Повітря сухе, з ледь відчутним запахом нагрітого пластику й озону — таким пахне техніка, що давно на ходу. У рубці чути тільки тихе гудіння систем і рівний шум циркуляції. Усе інше лишається за межами цього вузького простору.

Василь Кушка сидів у кріслі, злегка подавшись уперед і зосереджено полірував нігті. Взагалі вважається, що крутий та брутальний мужчина має бути зарослий щетиною, як кнур, так само смердіти, бо митися годиться не частіше як раз у місяць, тхнути пивом і вміти розбивати пляшку з-під нього об голову.

Що до пляшки, для Василя це не становило жодної проблеми. Як і зав’язати вузлом одразу декількох таких еталонних бруталиків, що не раз і робив у припортових кнайпах. Але з гігієною був на ти. Бо по-перше, — самому приємно, коли тіло чисте, по-друге — важко голитися, якщо це татуювання. Гоління для космітів взагалі одвічна проблема, особливо у невагомості, тому всі, хто проводить у космосі більшу частину життя, ще в перші ж роки піддають себе лазерній епіляції, а щоб не нагадувати черепом варені яйця, прикрашають морду обличчя різноманітним татуюванням. Хтось — художнім, а хто — простою імітацією волосся.

Кушка вибрав золоту середину. Брови, вуса і борідка були намальовані, а на голові після процедури видалення волосся залишив собі «оселедця» — старовинний козацький чуб. Звісно до справжнього «оселедця», якого за переказами деякі модники могли декілька разів навколо вуха обмотати, його чубові було далеченько, бо насправді являв собою лише «щіточку» у кілька міліметрів довжиною, а все ж — вигідно вирізняв парубка серед інших космітів, вказуючи на статус січовика. Дякуючи чому, розбитих голів і роз’юшених носів було на порядок менше, аніж могло б, з його запальною вдачею.

Оселедець привертав увагу завжди. У портах на нього дивилися по-різному: хтось із повагою, хтось із прихованою насторогою. Для одних це був знак, що з людиною краще не жартувати. Для інших — привід триматися осторонь. Кушка знав обидві реакції і не намагався нічого змінювати. Він і решта січовиків, носили оселедці як офіцери Космофлоту погони чи шеврони. Це було своєрідним знаком розпізнавання для системи «свій-чужий», економило час і одразу розставляло усе по місцях.      

Що ж до нігтів, то це пояснювалося ще простіше — чутливість. Коли працюєш з сенсорами самими подушками пальців, відрослі нігті, це фактор, який може призвести до катастрофи. Через єдиний невірно зчитаний приладами сигнал. Особливо, якщо йдеться про управління зброєю. Власною чи бортовою.

Василь на мить відволікся. Спливло інше світло: тепле, розсіяне, з легким жовтим відтінком. Таке буває тільки на курортних планетах, де сонце не пече, а гріє, і час тече повільніше, ніж будь-де.

Пісок там був дрібний, білий, м’який під ногами. Вода — прозора, аж нереальна, мов хтось забув домішати в неї колір. Вона сміялася з цього, казала, що тут усе несправжнє, навіть відпустки. Її звали Лея. Він пам’ятав це ім’я добре — просте, коротке, таке, яке легко вимовляти пошепки.

Вони бачилися вечорами. Без планів, без домовленостей. Гуляли вздовж берега, говорили ні про що і про все одразу. Вона слухала, як він розповідав про службу, не перебиваючи, іноді ставила дивні питання — не військові, людські. Йому здавалося, що в такі моменти світ стає простішим, зрозумілішим, ніби війни й тривоги десь дуже далеко і з ними ще можна не рахуватися.

Він пам’ятав запах її волосся після моря, смак солі на губах, тихий сміх у темряві, коли вони сиділи на піску й дивилися, як згасають два чужі сонця. Вони знали, що це ненадовго. Про це не говорили — просто знали.