Розділ 3. Ретроспектива

Кабінет високопосадовця. Масивний стіл, на пів стіни — велика плазма, стелажі чи то зі старовинними книгами, чи то з муляжами. Високі вікна ховаються за важкими портьєрами, у просвіті — панорама величного храму науки, комплексу Академії — гігантської багаторівневої споруди, що здіймалася над містом, мов застигла хвиля. Її основний купол із прозорого композиту вловлював світло зорі й переломлював його м’яким білим сяйвом. Навколо, немов супутники, висіли допоміжні модулі, з’єднані між собою світлими галереями. По них повільно рухалися транспортні платформи, а в глибині виднілися шпилі лабораторних веж і антени далекого зв’язку. Комплекс не справляв враження палацу — радше велетенського інструмента, створеного для однієї мети: пізнавати, рахувати й передбачати.

За столом — солідний, дещо повнуватий, але ще не розм’яклий від кабінетної роботи, сивий чолов’яга. Так приблизно виглядають важкоатлети, що залишили спорт, або люди, котрим довгий час доводилося працювати у зонах підвищеної гравітації. Зодягнений у мундир вищих офіцерів, але без погон. Мундир сидів на ньому бездоганно, хоч і без показної парадності. Темна тканина з ледь помітною фактурою була зношена не часом, а службою. Замість погон — стримані нашивки відділу особливих завдань, зрозумілі лише посвяченим. Орденські планки займали небагато місця, але серед них траплялися такі, які не вручали публічно. Це був одяг людини, що не раз ухвалювала рішення, за які потім доводилося платити життями.

Перед столом — по стійці струнку, офіцер Космофлоту з відзнаками пілота, значком зоряного десанту та погонами старшого лейтенанта, того незрозумілого віку, коли мужчині можна дати і 25, і 35. Сталевий погляд сірих очей натякає на нижню вікову грань, але надміру рум’яні щоки виказують справжній вік. Хоча, ще цілком може бути наслідок опіків від опромінення вермом.

— Це нечувано! — не стримуючи голосу розносить підлеглого командир, водночас перебираючи якісь файли на столі перед собою. — Кращий на курсі! Кращий молодший командир року! Чемпіон округу! У тебе могла бути феєрична кар’єра! Ось документи на присвоєння чергового звання! Я завтра мав його підписати! І що?! Ось так усе злити в унітаз! Не розумію… Де твоя офіцерська честь?

— Честь прошу не чіпати, пане генерале… — глухо відповідає молодший лейтенант і гостро зиркає з-під насуплених брів.

Генерал на мить затинається, потім махає рукою і важко падає в крісло. Таке ж монументальне як увесь кабінет.

— Горбатого і могила не виправить… — бурчить все ще невдоволено, але вже більш добродушно. — Ну от що мені з тобою робити, старший лейтенант?

— Готовий виконати будь-який наказ, — виструнчується той.

— Готовий він… Це ж треба умудритися дати ляпаса перевіряючому з Генштабу… Ще й привселюдно.

Офіцер мовчить. Та й що говорити. Усе зрозуміло. Підняти руку на вищестоячого командира — це один з найбільших військових злочинів. І начхати, що той мерзотник, сам винен. За такі слова, кинуті в обличчя, ще й незаслужено, бо надутий індик не розібрався і накинувся з лайкою зовсім не на того, колись викликали на дуель.

— За всіма законами, тебе треба понизити щонайменше на два звання і запроторити вічним черговим кудись у найвіддаленіший астероїдний пояс, — генерал говорить тихо, наче розмірковує в слух. — Але з ким тоді служити, якщо розкидатися такими кадрами? Що скажеш?

— Готовий виконати будь-який наказ Вітчизни, — так само твердо повторює штрафник.

— Так-таки будь-який?

У відповідь офіцер лише киває.

— Гм… А якщо я скажу, що то дорога в один кінець?

— Гарантовано? — вперше проявляє якусь зацікавленість старший лейтенант.

— Дев’яносто п’ять відсотків.

— Тоді не страшно, — гмикає штрафник. — З п’ятьма відсотками на успіх можна сідати за стіл, пане генерале. Наказуйте…

— Не передумаєш? — свердлить поглядом підлеглого генерал.

— Ні, — впевнено відказує молодший офіцер. — Буде лише одне прохання, якщо дозволите.

— Слухаю…

— Ви ж бачили мою особову справу. Мати одна залишиться… А вона хворіє часто. Важко їй буде… самій.

— За це не хвилюйтеся, пане капітан-лейтенант.

Офіцер з погонами старшого лейтенанта запитально дивиться на Сергія Петровича Кучерук, начальника відділу особливих завдань при Генеральному штабі Космофлоту.

— Так, я не обмовився, — підтверджує той. — Чергове звання буде авансом за службу. Ну і матері допомога. Все ж атестат капітана суттєво більший. А повернешся — обіцяю позачергове. Ну і орден від парламенту, це само собою. Будуть ще прохання, побажання?

— Ні, пане генерале. Служу Вітчизні.

— Що ж, тоді сідай, — генерал робить запрошувальний жест, вказуючи підлеглому на стільці навколо столу. — Раз у нас роздача солодощів завершилася, поговоримо про твоє завдання…

Новоспечений капітан займає місце за столом і уважно дивиться на начальника.

— Скажи, що ти знаєш про Січ?

— Січ? — дещо здивовано повторює офіцер. — Ну… Січ як організована структура сформувалася після Першої війни зі ссарами (655–662 рр. Ери Розселення). Фронтир тоді утримувався силами регулярних флотів анклавів. Сукупні втрати особового складу в прикордонних секторах після завершення гарячої фази винесли до 68%. Втрачено або розорено 19 систем. Зокрема Епсилон-Тау, Хадарська Дуга, Кассіопея-IV, Лямбда Персея, Сектор Міріам, Тау-Сагіттарій.