Розділ 2

— Сховища? — перепитав Максим, ні до кого конкретно не звертаючись. Кілька шахтарів, що були ближче подивилися на нього зі здивуванням, але промовчали. Розмову продовжив лише Тимофій.

— Я так і знав… — кивнув, немов тим рухом хотів підкреслити впевненість. — Це твій перший контракт.

— А що не так? — мимохіть набурмосився парубок, наче його спіймали на чомусь стидкому. 

— Просто не виглядаєш на новачка. Занадто зосереджений, занадто певний… — відповів сусід. — На новачка не схожий. Тримаєшся впевнено, військова виправка відчувається. І знаєш значно більше ніж звичайні жовтодзьоби. А все ж, ні-ні, та й бовкнеш щось таке, що ні в тин, ні в ворота. Наче не звідси, наче з іншої Галактики… Колися, ти часом не шпигун ссарів?

— Угу, — кивнув Макс. — Ти мене викрив. Тепер мовчи, а я за це візьму тебе з собою на Раасс-Кхеш і особисто відрекомендую Тому, хто тримає здобич.

— Про що й мова, ще раз кивнув Тимофій, беручи Максима під руку і тягнучи кудись убік. — Ходімо, чого завмер. Балакати можна і по дорозі. А часу насправді не так вже й багато. Бо я волію дальній штрек…

Максим слухняно рушив за сусідом, а той продовжував гомоніти.

— Скажи, як ти думаєш, скільки людей в усіх анклавах знають як перекладається ім’я Першого Кігтя ссарів?

— Багато? — невпевнено промовив Макс.

— Ти мабуть здивуєшся, але чим далі від Фронтиру, тим менше людей взагалі бодай щось чули про ссарів. А ті що чули, пустили це повз вуха, бо воно ніяк не впливає на їхнє життя.

— Та ну… А як же дві війни? Ми ж тоді втратили майже десяток систем… мільйони загиблих і тих, що пропали без звістки! — аж зупинився Макс.

— І що? — потис плечима Тимофій. — Людство воює безперервно з моменту своєї появи. Кого цим здивуєш? І це завжди були проблеми лише сторін, задіяних у конфлікті. А решту більше цікавив врожай, погода і курс валюти. Ну і власний добробут. Так і з ссарами. Для двох, максимум — трьох, анклавів, яким не пощастило оселитися поблизу мисливських угідь Орди, це насущна тема, болюча… а для інших — малоцікаві рядки в інфополі. Десь у низу загально галактичних новин. На одному рівні про спалах чергової наднової, чи згасанню якогось карлика. Але точно нижче, ніж біржові відомості.

— Трясця…

— Отож, — кивнув Тиміш. — І ці протиріччя в тобі, м’яко кажучи, насторожують. З одного боку ти справляєш враження селюха, що прилетів з такого задуп’я де досі орють кіньми, а сіють вручну. А з іншого — твоя підготовка виказує людину, яку дуже довго і ретельно готували. От лише не зрозуміло, до чого саме? Воювати з ссарами? Тоді якого біса ти забув на руднику?

— Я… — почав було Максим, але Тиміш спинив його помахом руки. — Прийшли. Давай за мною.

Захопившись розмовою, парубок лише тепер помітив, що вони підійшли до входу одного зі штреків.

— Це і є сховище? — перепитав здивовано.

— Кажу ж, дивний ти… — лиш покрутив головою Тимофій. — Як перекладається Ссаар-Кхет знаєш, а речі, відомі кожному шахтареві — ні.

— Ти можеш говорити без викрутасів? — Максим починав злитися.

— Можу… але давай спершу дійдемо до відстійника. Всядемося, а тоді вже продовжимо. А поки чалапаємо, подумай над тим, чому у кожному штреку обладнано куток із аварійним запасом повітря, води, їжі та медикаментів, якщо сюди практично ніколи не заходять люди, а усі роботи, у тім числі ремонтні, ведуться роботами?

Штрек був вузький і низький, прорізаний у тілі астероїда нерівно, з ламаними стінками свіжого зламу. Стелю тримали арки з бронепласту — темні, матові, місцями вкриті дрібними тріщинами. Уздовж них тягнулися кабелі в гнучких оболонках, закріплені прямо до породи. Камінь між арками мав темніший відтінок, місцями з червонуватими прожилками верму, що тьмяно блищали в світлі ламп.

Повітря в штреку не було. Люди й справді були тут рідко, вся робота виконувалася машинами. Ремонтні роботи повільно рухалися вздовж проходу на магнітних опорах, зупиняючись біля пошкоджених місць опалубки. Маніпулятори наносили на тріщини металоорганічну піну, яка швидко тверділа й зливалася з каменем. Далі по ходу працювали дрони-розвідники: їхні сигнальні вогники коротко спалахували в темряві, фіксуючи стан породи, і наносячи виходи жили на загальну карту, для роботів-проходчиків і концентраторів.

Якби тут можна було зняти шолом, в ніздрі одразу б вдарив різкий запах верму — сухий, пекучий, з мигдалевою гіркотою. Він просочував свіжі злами, осідав на бронепласті, тримався в самому камені. Саме так мінерал, що тисячоліттями ховався у товщі скель, реагував на те, що його спокій потривожила людина. Але фільтри скафандру надійно відсікали все зайве, тож Максим міг лише уявляти собі це.

Тим часом Тимофій привів його до невеличкого закутку, вирубаного в породі. Такий собі куб простору, метра три на три. Вздовж стін доволі широкі лави з армованого пластику, можна навіть прилягти. У кутках — ємності з киснем, контейнери з водою та їжею. Аптечка.

— Розташовуйся… Добре, що ми сюди подалися. Усі завжди кидаються до найближчих укриттів, і сидять там потім один одному на голові, як оселедці в бочці. А у нас — привілля. Хоч гопака танцюй. Ну як? Збагнув?

— Це сховок? — більше жодних ідей йому не прийшло на гадку.