Розділ 1

Космос на оглядовому екрані виглядав розімлілим і заспаним.

Зорі різні за яскравістю й кольором, з такої відстані зливалися в майже однорідну картину. Десь вони збивалися в густіші скупчення, десь між ними лежали темніші провалля, в яких, здавалося, не було нічого окрім порожнечі. Густий засів найближчої галактики проходив через усе поле зору широкою світлою смугою, розмитою по краях, наче екран не встигав передати її безмежну глибину.

Якщо дивитися довго, погляд починав розфокусовуватися. Око ковзало від однієї світлої цятки до іншої, але не знаходило ні початку, ні завершення. Не було жодної лінії, яка могла б стати орієнтиром. Навіть відстані втрачали сенс: усе виглядало однаково далеким. Надто далеким, щоб його можна було виміряти звичними мірками.

На планетах люди звикають до масштабу. Навіть найбільші простори мають межі — якщо не видимі, то уявні. Тут уява відмовлялася працювати. Космос не вабив і не захоплював. Він просто був — байдужий до того, що на нього дивляться, і до того, що хтось намагається його осмислити. І розум, не в стані осмислити, уявити Безконечність, просто розчинявся у ньому.

Екрани показували звичайну картину. Майже таку саму, з незначними варіаціями залежно від місця знаходження, транслювали сотні станцій у різних системах. Ніщо не вирізняло цю ділянку простору серед інших, таких же безмовних, холодних, далеких. Навіть у найбільш обжитих анклавах. І все ж це був Фронтир.

Не в тому сенсі, який можна було б пояснити просторовою схемою чи зоряною мапою. Просто тут усе сприймалося трохи інакше. Рішення, які в інших місцях здавалися дрібними, тут вимагали більше уваги. Дії, що раніше вважалися безпечними, тут перевіряли двічі. Не тому, що простір змінювався, а тому, що допомога була далі, а небезпека — ближче.

Станція, що висіла серед поясу астероїдів, виглядала надійно і природньо. Людство уже давно вибралося з земної колиски і навчилося жити в Космосі. А створені людьми штучні об’єкти стали його невід’ємною часткою, маскуючись під витвори природи. Її конструкції виглядали скупо, органічно та практично: нічого зайвого, і в той же час — нічого довговічного. Швидке рішення для людей, які мали виконати свою роботу і забратися звідси, не залишивши після себе нічого зайвого. Навіть сміття.

Безмежний Космос, звісно, не помітив би нічого і більш реального, але не залишати сліди, давно стало звичкою космітів, особливо на Фронтирі. Бо потім, по залишених слідах, як зла відьма по хлібних крихтах, могли прийти ті, зустріч з ким завжди завершувалася кров’ю. Нерідко — дуже великою кров’ю. Тож жодна обережність не була зайвою.

І саме тому Фронтир ніколи не був по-справжньому мирним.

*   *   *

Станція ніколи не була мовчазна — навіть у ті години, коли зміна спала. Камінь постійно потріскував десь у глибині, метал поволі остигав після роботи бурів, а старенька і добряче зношена вентиляція регенерації повітря в захисному куполі сопіла, наче астматик, що ось-ось зробить останній вдих. Шахтарі і обслуга купола з часом до цього звикли й перестали чути, як перестають чути власне серце. Як люди, що живуть поруч з космодромом, через якийсь час перестають чути рев стартових двигунів.

Максим прокинувся від зумеру будильника, потягнувся і неохоче відкрив очі. Починався черговий день. Розпланований по хвилинах і точнісінько такий самий, як і всі ті, що були раніше, і ті, котрі ще попереду. Звісно, йдеться про робочу вахту на безіменному астероїді. Одне тішило, згідно останніх даних геологічної розвідки, запаси верму закінчувалися. Що означало, піврічний контракт може бути закритий достроково. Звісно, працедавцям це не сподобається, бо ніхто не любить платити зайве, але це не проблеми шахтарів. Нехай виставляють претензії пошуковцям, котрі дали завищені дані про родовище.

Макс ще раз потягнувся і встав з лежака. На відміну від більшості обладнання, що доживало віку, на облаштуванні спальних модулів «VERMEX» не економила. Товсті коти з верхніх поверхів хмарочосів розуміли, що для повноцінної праці, робітники повинні не менш повноцінно відпочивати. Тому спальні модулі були обладнані високоякісними ложементами з усіма функціями підтримки оптимального фізичного стану людського тіла. Навіть трохи занадто… Через що вставати зранку абсолютно не хотілося. Але, як то кажуть, назвався грибом… хоча, в даному випадку, більш відповідне — танцюй враже, як пан каже.

Макс підійшов до умивальника, увімкнув іонний обдув, а потім кілька разів приснув у рота дезінфікуючим ополіскувачем. Провів долонею по дводенній щетині і вирішив, що сьогодні ще можна пропустити гоління. Бо ж не про красу йдеться… Нема перед ким красуватися. Серед усієї сотні шахтарів, ітеерівців та управлінців жодної особи жіночої статі. А мужикам абсолютно фіолетово хто і як виглядає. Йдеться виключно про технічну безпеку.

Не можна з бородою та вусами у скафандр. Волоски мають здатність випадати, і забивати фільтри. А несподівано опинитися в безповітряній зоні без подачі кисню, через власне нехлюйство і безпечність, задоволення ще те. Звідси і зачіска в усіх, чия праця чи служба дотична до відкритого Космосу, абсолютно однакова — короткий їжачок. Або й начисто поголений череп. Перший варіант — молодіжний. Для чоловіків, що ще намагаються подобатися дівчатам. Другий — тим, хто зрозумів, що фасон не вартує життя, а жінки настільки непередбачувані, що намагатися їм вгодити, справа не менш марна, аніж ловити нейтрино. Тож спокійно роблять лазерну епіляцію тіла і забувають про цю проблему назавжди.