Розділ 20. Відлуння Реальності

Розділ 20. Відлуння Реальності

Коли Сокіл розплющила очі, перше, що вона побачила, була тьмяна, сіра стеля. Повітря було важким, пахло пилом і чимось металевим. Її голова пульсувала, а в лівій руці відчувавсягострий біль. Вона лежала на твердій, холодній поверхні.
Поступово зір прояснився, і вона зрозуміла, що лежить на лікарняному ліжку, але це була не звичайна лікарня. Стіни були зроблені з грубого бетону, а замість медичного обладнання навколо неї стояли дивні, мерехтливі машини, підключені до її тіла численними дротами. Через вікно, заґратоване металевими прутами, вона побачила лише високі, закинуті будівлі та похмуре небо.
Поруч із нею, на таких же ліжках, лежали Залізняк, Сірко і Чорноборода. Їхні обличчя були бліді, а вирази — сповнені болю і розгубленості. Вони теж були підключені до цих дивних машин.
"Де... де ми?" — прохрипів Залізняк, який розплющив очі першим.
"Я... я не знаю," — відповіла Сокіл, намагаючись сісти, але відчула різкий біль у руці. Вона подивилася на неї: з вени виступала тонка голка, через яку в її тіло повільно надходила якась рідина. Те ж саме було і в інших.
"Ми в пастці," — сказав Сірко, його голос був сповнений відчаю. "Ці машини... вони тримають нас тут."
Раптом двері кімнати відчинилися, і до них увійшли двоє чоловіків у темних уніформах. Їхні обличчя були приховані за масками, а очі дивилися холодно і байдуже. Один з них тримав якийсь планшет, а інший – невеликий прилад, що випромінював легке синє світло.
"Прокинулися," — сказав один з них, його голос був монотонним, без емоцій. "Фаза 3 успішно завершена. Об'єкти демонструють ознаки відновлення свідомості."
Сокіл відчула, як її серце стиснулося. Фаза 3? Об'єкти? Вони були не просто ув'язнені, вони були частиною якогось експерименту.
"Що вам потрібно?" — спитала вона, намагаючись зберегти спокій, незважаючи на паніку, що наростала.
"Ви – ключі," — відповів другий чоловік, його голос був таким же бездушним. "Ключі до розблокування наступного рівня. Ваші свідомості, занурені в кіберпростір, принесли нам безцінні дані. А тепер... ви нам більше не потрібні в цій формі."
Він підняв прилад, і синє світло почало пульсувати сильніше, націлюючись на Сокіл. Вона відчула, як її тіло скувало, а свідомість почала затуманюватися. Але в останній момент, крізь туман, вона почула відлуння слів Козака Мамая: "в підземеллях... старого... заводу..."