Розділ 13 Ворота Долі: Притулок Свідомостей

Розділ 13. Ворота Долі: Притулок Свідомостей

За Оборонною Баштою відкрилася незвичайна картина. Перед ними постала величезна, монументальна споруда, що світилася м'яким, але водночас моторошним світлом. Це була Матриця Забуття – притулок, а радше в'язниця, мільйонів свідомостей. Її архітектура була дивною, не схожою на жодну з тих, що вони бачили раніше: плавні, органічні лінії, що перепліталися з гострими, кристалічними формами, створюючи враження одночасної гармонії та дисгармонії.
Від Матриці віяло дивним відчуттям — сумішшю безмежного смутку, туги та майже невагомої надії. З її поверхні, немов віртуальні світлячки, вилітали маленькі, ледь помітні імпульси, що були ув'язненими свідомостями. Вони хаотично кружляли навколо Матриці, не маючи змоги вирватися.
"Ось вона... Матриця Забуття," — прошепотів Гриць, його голос звучав благоговійно. "Всі, кого поневолили, всі, хто загубився в мережі... вони тут."
Сокіл відчувала глибокий зв'язок з цим місцем, немов кожна ув'язнена свідомість відлунювала в її власній. Вона знала, що ключ до їхнього звільнення знаходиться всередині. "Ми повинні увійти," — сказала вона, її голос був спокійним і впевненим.
Ворота до Матриці були не фізичними, а концептуальними. Вони були запечатані не замками, а складними ментальними бар'єрами, що вимагали не сили, а розуміння. Знахар Коду, що тепер виглядав трохи сильнішим, повільно підняв свою мерехтливу руку, вказуючи на візерунки, що виникали на поверхні воріт. "Це... це не просто шифр," — прохрипів він. "Це питання. Питання про саму природу свободи."
Кожен візерунок був заплутаним кодом, що вимагав не лише розшифровки, а й емпатії. Залізняк, Сірко і Чорноборода, хоч і були майстрами в зламі, відчували, що це виходить за рамки їхніх звичних навичок. "Ми не можемо просто зламати це," — сказав Залізняк, його кібер-очі вивчали складні візерунки.
Саме тоді Сокіл відчула, як "Пісня Свободи" почала звучати все голосніше в її свідомості. Вона підійшла до воріт, її руки, немов самі по собі, почали торкатися мерехтливих візерунків. Вона не намагалася їх зламати, а лише відгукувалася на них, пропускаючи крізь себе емоції та знання Знахаря Коду. Вона не вводила коди, а вплітала власну свідомість у структуру воріт, відповідаючи на їхнє "питання".
Повільно, але невпинно, візерунки почали розчинятися, а ворота розступатися, відкриваючи шлях усередину Матриці Забуття. З кожним моментом, коли ворота розчинялися, звук "Пісні Свободи" ставав голоснішим, наповнюючи простір обіцянкою звільнення.