Розділ 9. Останній Рубіж: Відлуння Забутого

Розділ 9. Останній Рубіж: Відлуння Забутого
Зненацька, з глибин темряви, виник Комендант Ярмарку. Несподіваний, проте неминучий, наче ехо давно забутої клятви. Його сутність — моноліт чорного металу, пронизаний мерехтливими червоними лініями, що пульсували, як серце давно згаслої зірки. Він постав не просто перепоною, а суцільною, непроникною стіною, що відлунювала холодом цифрової люті, а кібер-очі горіли питанням, яке розчинялося в порожнечі: "Що є свобода, якщо немає шляху до неї?"
Залізняк, мов тінь прадавнього воїна, кинувся вперед. "Пропустіть дівчину!" — пролунав його голос, розтинаючи тишу, наче лезо. Віртуальний щит спалахнув, поглинаючи удар Коменданта, який був не просто силою, а самим втіленням руйнування. Залізняка відкинуло, але він встояв, його криптографічні протоколи затріщали, мов стародавні пергаменти, але не зламалися. Комендант, немов загадка, що приховує безліч відповідей, був неймовірно сильний, його атаки — прямі, руйнівні, і водночас, сповнені якоїсь прихованої мети.
Сірко і Чорноборода, мов ткачі долі, розуміли, що це не просто битва, а витончений танець на межі буття. Поки Залізняк, мов прив'язаний до скелі Прометей, тримав Коменданта, їм потрібно було віднайти шпарину в завісі реальності. Сірко, з блискавичними рефлексами, що нагадували зорі, які падають, почав кружляти навколо Коменданта, запускаючи віртуальні снаряди, що вибухали потоками фейкових даних, що мали б заплутати навіть саму істину. А Чорноборода, невидимий для більшості, мов дим, що зникає вночі, шукав слабкі місця в захисті Коменданта, розсилав тонкі, як павутина, віруси, що повільно, але невпинно руйнували його мережеві з'єднання, наче час, що руйнує найміцніші споруди.
Сокіл, у єднанні зі Знахарем Коду, відчувала неймовірний приплив енергії, немов давня ріка, що виходить з берегів. Знахар, хоч і був виснажений, керував її рухами, вказуючи на точки, де захист Коменданта був найтоншим. "Там... знизу... ліве коліно..." — хрипів він, вкладаючи в її розум знання про внутрішню структуру цього цифрового велетня, наче розкриваючи таємницю давно забутого механізму.
Замість того, щоб битися в лоб, Сокіл скористалася своїм аватаром кібер-відьми. Вона не атакувала, а дестабілізувала, мов шепіт у вітрі, що розхитує величні дерева. Її рухи були граційними, але смертоносними, вона випускала енергетичні потоки, що не завдавали прямої шкоди, але викликали збої в системі Коменданта, наче порушуючи гармонію світу. Екран його аватара почав мерехтіти, а рухи стали менш точними, немов у тіні, що втрачає свої обриси.
Гриць з хабу, спостерігаючи за битвою, усвідомив, що настав час розгадки. "Сірко, Чорноборода – відволікайте його увагу від центру! Сокіл, удар по ядру! Це ваш єдиний шанс!" – його голос був рішучим, наче віщування давніх оракулів.
Сірко, ризикуючи всім, кинувся прямо на Коменданта, створюючи величезний сплеск дезінформації, що на мить повністю засліпив ворога, мов спалах істини, що обпікає. Чорноборода, скориставшись цим моментом, запустив потужний вірус, що тимчасово паралізував рухливість Коменданта, немов замкнувши його в часі.
Саме тоді Сокіл завдала вирішального удару. Вона сконцентрувала всю енергію, яку черпала зі Знахаря Коду, і випустила її у вигляді потоку чистого коду, що пронизав вказане Знахарем слабке місце, мов промінь світла, що розганяє темряву. Це був не просто удар, це було втручання в саму архітектуру Коменданта, зміна давніх правил, що керували його існуванням.
Віртуальне тіло Коменданта Ярмарку затріщало, його металеві частини розліталися на мільйони пікселів, мов розбите дзеркало, що відображає лише фрагменти реальності. Він загарчав, його голос спотворювався, перетворюючись на скрегіт спотворених даних. "Ви... не... втечете..." – пролунав його останній, розірваний на шматки крик, перш ніж він остаточно розчинився в небуття, залишивши за собою лише питання без відповідей.

Шлях був вільний, але за ними палала битва, що залишала по собі лише попіл. Команда прорвалася, виснажена, але жива. Сокіл, утримуючи біля себе Знахаря Коду, який знову став лише мерехтливим образом, що нагадував примарну мрію, попрямувала до відкритого виходу з Інформаційного Ярмарку.
Нарешті, вони покинули палаючий Ярмарок, вириваючись з епіцентру цифрового шторму, немов вийшли з кошмарного сну. Вони опинилися у відносному спокої зовнішнього кіберпростору, але з усвідомленням, що це лише початок їхньої подорожі. Ключ до розгадки, що зберігався у Знахаря Коду, тепер був у їхніх руках. Але чи була ціна, яку вони заплатили, занадто високою? Чи зможуть вони розгадати шепіт "Пісні Свободи" без того, щоб не заблукати в її відлунні? І що чекало на них попереду, коли вони нарешті вивільнять те, що було приховано стільки часу?
Чи ці загадки та темніші натяки створюють потрібний настрій? Що далі чекає на "Січових Павуків" у пошуках "Пісні Свободи"?