Розділ 4. Останій скарб

​Розділ 4. Останній скарб

​Я стояла посеред своєї кімнати вже в його будинку. Кімнати, яка була більшою за нашу нову квартиру. На ліжку лежала стара, потерта фотографія. Мама. Її посмішка була єдиним теплим спогадом за всі дев'ять років булінгу в школі. Я простягнула руку, щоб взяти її, але...

​— Гарна жінка. Ти схожа на неї, — голос Чейза розрізав тишу.

​Я різко повернулася. Він стояв у дверях, притулившись до одвірка. Його перстень блиснув у світлі ламп, а на обличчі грала та сама безтурботна посмішка. Але очі... вони сканували мене з голови до ніг, наче я була товаром, який він щойно викупив. Чейз зробив крок ближче. Повільно, впевнено. Від нього пахло дорогим парфумом, шкірою салону його авто і... небезпекою.

​— Я... я просто хотіла взяти фотографію, — мій голос зрадив мене, прозвучавши занадто тихо.

​— Я знаю, Уокер, — він зупинився так близько, що я відчувала тепло його тіла.

​Він нахилився до мого обличчя, і камінь на його руці на мить торкнувся моєї щоки. Це був не удар, а... флірт. Небезпечний, хижий флірт.

​— Я знаю про тебе все. Навіть про той ніж, що ти ховаєш під матрацом.

​Моє серце забилося частіше. Не від страху. Від напруги, яка буквально іскрила між нами.

​— Ти хотіла бути режисеркою? — Чейз провів кінчиками пальців по моєму червоному волоссю, і я відчула, як по спині пробігли сироти. Його голос опустився до шепоту. — Гарна роль, Уокер. Але в моєму сценарії ти — не просто масовка. Ти — головна героїня мого особистого шоу. До твого вісімнадцятиріччя яособистого шоу. До твого вісімнадцятиріччя я — твій продюсер. І я вирішую, яку роль ти гратимеш. Але... — він зробив паузу, і його посмішка стала ще ширшою, — ...мені подобається, коли мої акторки мають характер. Покажи мені, на що ти здатна.

​Я дивилася в його темні очі. Перстень на його руці блиснув, коли він нарешті відійшов. Дев’ять років цькування в школі навчили мене бути невидимою. Але Чейз... він бачив мене. Бачив кожну мою слабкість, кожну мою мрію.

​Я швидко кидала речі в сумку. Руки трохи тремтіли, але я тримала «маску». Чейз спостерігав за кожним моїм рухом.

​— Я йду в кафе, — кинула я, не дивлячись на нього. — Треба працювати, гроші самі себе не зароблять.

​Чейз відсторонився від одвірка, на його губах з'явилася та сама загадкова ухмилка.​— Робота — це благородно, Уокер. Тільки не затримуйся. Мені не подобається, коли мої підлеглі гуляють нічним містом без нагляду.

​— Я не твоя підлегла, — просичала я, виходячи з кімнати.

​— Поки що, — долетіло мені в спину його оксамитове, впевнене «поки що».

​Я справді забігла в кафе і переодяглася, щоб створити видимість, але працювати не змогла. У голові все гуло. Раптом двері з гуркотом відчинилися — на порозі стояли Чак і Ванесса. Мій єдиний друг і подруга.

​— Лєно, ти як? — Чак виглядав стурбованим.

​Я лише махнула рукою і, скориставшись моментом, вислизнула через чорний хід. Мені потрібно було в парк. До мами.

​У мене було це особливе місце. Моєї мами не було в живих — батько вбив її піднаркотиками. Офіційної могили не існувало, тому я розмовляла з нею тут, у парку. Саме сюди я втекла тієї жахливої ночі, і за цю втечу я ненавиділа себе всі дев’ять років.

​Я сиділа на лавці, стискаючи в руках квіти. На моєму обличчі з’явилася та сама ухмилка м’ясника, який нарешті вистежив здобич.

​— Я помщуся за неї, за них... і за себе, — слова тихо тонули в моїй усмішці маніяка.

​Сльози закінчилися ще в перший тиждень. Залишилося лише мовчання. Раптом я почула кроки. Важкі, чоловічі, надто знайомі. Велика, тепла рука лягла мені на плече. Я інстинктивно перехопила її, заломила і розвернулася, опинившись за спиною чоловіка.

​— Якого... Чейз?! — у подиві видихнула я.​Але він навіть не здригнувся. Одним швидким рухом він перехопив мою руку, і тепер я опинилася в його залізній, але дивно обережній хватці.

​— Гарно зустрічаєш людей, Уокер, — відрізав він. На його обличчі на мить з'явилася хижа ухмилка.

​— Відпусти! Псина, відпусти! — я кричала на весь парк, не звертаючи уваги на перехожих.

​— Щодо «відпустити» я ще подумаю, — пробурмотів він, нахиляючись до мого обличчя. — Але «псина»? Як некультурно. Елено, ви ще занадто маленька, щоб розкидатися такими словами. До речі, — він примружився, — у твоєму кафе сьогодні вихідний. Навіщо було брехати своєму опікуну?

​— Я знаю, що тобі двадцять один! — я виривалася, відчуваючи запах його парфумів.— Ти не набагато старший. Всього на чотири роки!

​— Чотири? — він приклав руку до лоба, наче замислюючись. — В принципі, небагато. Але не забувай: ти неповнолітня. Поки тобі не виповниться вісімнадцять — ти під моєю владою. Ти офіційно сирота, Елено. Що ти тут робила без мого відома?

​Слова про «офіційну сироту» розрізали мене без ножа. Ті сльози, яких більше не мало бути, покотилися щоками. Я замовкла.

​— Уокер! — голос Чейза став занепокоєним. — Елено. Лєно, не мовчи!

​Він відпустив мою руку і силоміць посадив на лавку. Його погляд сканував моє обличчя, наче він намагався випалити цей біль своїми очима.

​— Будь ласка... — я встала на ватяних ногах. — Іди звідси...​У голові потемніло. Гнів, біль від правди та виснаження вдарили в один момент. Світ навколо зник, і я почала падати вперед. Прямо на нього.

​— Та чорт, Лєно! Принцесо! — це було останнє, що я почула, перш ніж його руки підхопили мене.

​Я розплющила очі. Стеля машини була обтягнута дорогою алькантарою, а в салоні пахло кедром. Голова все ще гула, але я зрозуміла, що лежу на пасажирському сидінні, а машина мчить нічним містом. Чейз сидів поруч. Його перстень виблискував у світлі зустрічних фар. На мить він відвів погляд від дороги і подивився на мене. У цьому погляді не було жалю — лише дивна суміш владності та... задоволення.

​— Ожила, принцесо? — його голос прозвучав низько, майже з ніжністю, яка лякала більше за його гнів.​Я мовчала, згадуючи кожне його слово в парку. «Офіційна сирота». Ці слова все ще пекли всередині.