Розділ 2. Чужі очі на моїх шрамах

​Я поставила склянку на стіл і відчула, як м’язи напружилися самі собою. Дев’ять років тренувань навчили моє тіло реагувати швидше, ніж мозок. Я підійшла до дверей, торкнулася холодної металевої ручки й різко смикнула її на себе. На порозі стояв не батько.

​Там була справжня стіна з людей, яка майже повністю перекрила світло в коридорі. Попереду — Чейз. Зріст 192 сантиметри робив його схожим на бетонну колону. Поруч із ним стояв Блейн, йому було 24 роки, такий же величезний і небезпечний. Вони обидва були колишніми елітними бійцями, але про це знали лише вони двоє та їхнє найближче коло: Діма 189 см, Влад 190 см та Саша 188 см. Навіть Еван, молодший брат Чейза, не підозрював про їхнє криваве минуле в армії — для нього вони просто були успішними бізнесменами з багатої родини.​Чейз дивився на мене зверху вниз, і йому доводилося сильно нахиляти голову, щоб зустрітися зі мною поглядом. Його темно-карі очі буквально вчепилися в мене. Попри мій зріст у 175 сантиметрів, поруч із ним я почувалася зовсім маленькою. Його погляд ковзнув по моєму яскраво-червоному волоссю, затримався на срібній сережці в губі та пірсингу в носі. Я випрямилася, намагаючись здаватися сильнішою. Старі звички шепотіли мені: «Бий першою, або станеш наступною жертвою». Моя рука мимоволі торкнулася коміра кофти, де під шаром тонального крему ховалося татуювання — дата смерті мами.

— Ти Лєна? — голос Чейза був низьким, як гуркіт грому.

​— Залежить від того, що вам треба, — відрізала я.

Чейз ледь помітно всміхнувся краєм губ. Він простягнув мені мій щоденник.

— Ванесса сказала, ви переїхали. Ти забула це в неї в машині, коли ви втікали.​Я вихопила зошит, відчуваючи, як пальці холонуть. Я знала Ванессу дев’ять років, ми разом із Чаком вчилися на IT, але я ніколи не підозрювала, що в її родині такі «гіганти».

​— Дякую. Тепер ідіть, — я спробувала зачинити двері, але Чейз навіть не ворухнувся.

​— Ти не схожа на ту, хто тікає, Уокер, — тихо сказав він. Його погляд був занадто дорослим для 21 року. — Ти схожа на ту, хто готується до війни. А на війні кожна яскрава деталь — це мішень. Будь обережною.

​Вони розвернулися і пішли до ліфта. Я зачинила двері на всі замки. Вікторія і Віталіна вже стояли в коридорі, затамувавши подих. Позаду них у телефоні маячили обличчя Кессі та Еллі — вони бачили все через відеозв'язок і виглядали наляканими.

​— Хто це був? — прошепотіла Віка. — Вони виглядали... як армія.

​— Це брати Ванесси, — коротко відповіла я, притискаючи щоденник до грудей.

​Я не встигла додати більше ні слова. Телефон Вікторії розірвався від дзвінка. Невідомий номер. Ми всі завмерли. Повітря в кімнаті ніби стало важким. Це був той самий момент, коли 2024 рік вирішив поставити крапку в історії нашого пекла.

​Я підійшла до вікна, обережно відсунувши тюль. Чорний позашляховик все ще стояв внизу. Чейз не поспішав їхати. Він спирався на капот, і вогник його цигарки яскраво палав у сутінках. Він підняв голову. Я була впевнена — він знає, що я дивлюся. Це було як німе попередження: «Я знаю, де ти, Уокер».

​Раптом телефон Віки знову завібрував так різко, що вона ледь його не впустила.

— Невідомий номер... — прошепотіла вона, дивлячись на екран. — Може, це вони? Блейн чи Саша?

​— Дай сюди, — я вихопила слухавку і натиснула «відповісти».

​— Алло? — мій голос звучав напрочуд холодно.

​— Вікторія Уокер? — запитав чоловік. Голос був немолодий, втомлений і дуже офіційний. — Я капітан поліції Марченко. Телефоную з вашого рідного міста.​Моє серце пропустило удар. Рідне місто. Місце, яке ми спалили у своїй пам'яті. Я знову відчула запах його сигарет, алкоголю і... Його запах.

— Слухаю вас, — сказала я, але мій голос уже тремтів.

​— Вибачте за такі новини в такий час... Але ваш батько, Дмитро Уокер... Його знайшли годину тому у вашій старій квартирі. Сусіди відчули запах газу.

​Я затамувала подих. Вікторія і Віта підійшли впритул, намагаючись почути хоч слово. Ім'я «Дмитро» прозвучало як постріл. Людина, яка перетворила наше дитинство на попіл, нарешті зникла. Але на моєму обличчі з’явилася посмішка. Це не була посмішка сімнадцятирічної дівчини. У ній була дика радість — радість м’ясника, який нарешті здобув свою жертву.

​— Вибуху не було, — продовжив капітан, не знаючи, що я в цей момент посміхаюся. — Схоже на нещасний випадок. Нам потрібно, щоб хтось із родичів приїхав на процедуру опізнання.

​Я натиснула «відбій» і повільно опустила руку з телефоном. Вікторія і Віталіна дивилися на мене з жахом. Вони ніколи не бачили мене такою. Моя радість лякала їх навіть більше, ніж новина про смерть.

​Я знову підійшла до вікна. Чорна машина Чейза все ще стояв там, але тепер мені здавалося, що він теж посміхається у темряві салону. Він знав. Він точно знав, що цей дзвінок відбудеться.

​— Збирайте речі, — сказала я, не обертаючись. — Ми їдемо додому. Щоб переконатися, що цей монстр справді холодний.