1 частина. Сценарій мого спасіння

Частина 1. 

Сценарій мого спасіння 



Поліція каже «трагедія», сусіди кажуть «жах», а ми з сестрами кажемо «нарешті». Це не просто переїзд у сусідній район за кілька вулиць від старого пекла. Це евакуація. 

Я стояла перед обшарпаним дзеркалом у нашому новому коридорі й розглядала своє відображення. Зріст 175 см — я була вищою за більшість своїх кривдників, але всередині все ще почувалася тією маленькою дівчинкою, яка 9 років тому вперше почула крики батька.  

Моє волосся — яскраво-червоне, як сигнал тривоги. Я пофарбувала його, щоб виділятися, щоб заявити світу: «Я тут, і я більше не буду ховатися». Але під одягом все ще жили вони — мої «трофеї». Шрами. Від тата, який пив, курив і вживав усе, що могло остаточно випалити йому мозок. Шрами від колишніх однокласників, які 9 років поспіль вбивали мене морально і фізично через те, що мій батько «замінував» місто по п’яні. Поліція обшукувала все, а обшукували мою душу — кожен день у школі. 

Я подивилася на свої руки. Кістяшки пальців були трохи загрубілими. Дев’ять років. Кожного Божого дня, попри сльози, побиття чи булінг, я займалася спортом. Вдома, у своїй кімнаті, під звуки чергової істерики батька за стіною. Це була моя єдина зброя. Моє тіло стало моєю фортецею. Я ненавиджу алкоголь. Ненавиджу зраду. Ненавиджу милі рожеві речі та цих «пікмі», які вдають із себе слабких, щоб сподобатися хлопцям. Я не слабка. Я — вижила.  

Лєно, ти скоро? — почула я голос Віки з кімнати. 

Вікторія і Віталіна... Мої старші сестри-двійнята. Їм по 19, вони бачили те саме, що і я. Віка тепер майбутній журналіст, Віта — дизайнер. Вони теж посічені шрамами, і морально, і фізично. Ми переїхали, але він... він залишився там, зовсім близько. Я досі здригаюся від кожного гучного звуку, боячись, що він знайде нас. Але цеж неможливо...?  

Я відкрила файл. Ніхто з них не знає, що я пишу книги. Вони читають їх, обговорюють, навіть не підозрюючи, що за кожним словом стою я. Для Вікторії існує її блог «Стервозний монстр», а для мене — мій «Сценарій спасіння».  

Сідаючи на ліжко я зрозуміла: Чак і Ванесса — єдині, хто не відвернувся від мене за ці 9 років самотності. Тільки вони знають, що за цим червоним волоссям ховається дівчина, яка мріє про ІТ-коледж і просто хоче... щоб її нарешті перестали бити.  

Я поклала пальці на клавіатуру. «Мій батько два рази хотів повіситися, але врешті-решт він повісив цей тягар на нас...» — написала я перше речення нового розділу.  

Закінчивши з книжкою. Я закрила кришку ноутбука так різко, ніби ховала там не текст, а справжній доказ злочину. Серце калатало десь у горлі. Кожне написане слово випалювало мене зсередини, але водночас ставало легше. Ніби я перекладала каміння зі своєї душі на цей клятий жорсткий диск.  

Вийшовши з кімнати, я одразу потрапила в хмару розмов. Нашій новій кухні бракувало затишку, але тут принаймні не смерділо його сигаретами. Віталіна сиділа на підвіконні, підтягнувши коліна до підборіддя. Її сірі очі були приклеєні до екрана телефону.  

— Лєно, ти тільки послухай, що ця авторка видала в новому розділі! — Віталіна навіть не підняла голови, її голос тремтів від захвату. 

Я застигла біля порога. Рука мимоволі потягнулася до краю шрама на передпліччі, прихованого рукавом. 

— Вона пише так, ніби вона була в нашому домі, розумієш? — продовжувала сестра, гортаючи сторінку моєї книги. — Тут про батька... про те, як він дзвонив у поліцію і казав про мінування. Віка, ти чуєш? 

Вікторія відірвалася від свого ноутбука. Вона якраз перевіряла коментарі у своєму блозі «Стервозний монстр». 

— Чую, Віт. Я теж читала це вранці. Чесно? Мене накрило. Я ж майбутній журналіст, я бачу тисячі текстів, але цей... він справжній. Він брудний, він злий, але він про нас. 

У кухні нависла тиша. Я відчувала, як червона фарба мого волосся ніби стає ще яскравішою від сорому і страху. Вони обговорювали моє життя, мій біль, мою лють — і вважали це «крутим текстом» невідомого автора. 

— Цікаво, хто вона? — Віталіна нарешті подивилася на мене. — Лєно, а ти не читала? Тобі б сподобалося. Там героїня — вилита ти. Така ж колюча і сильна. 

— Немає часу на казки, — холодно відрізала я,підходячи до крана з водою. Руки трохи дрижали. — Мені треба готуватися до вступу в коледж. Код сам себе не напише. 

— Ти вічно в своїх цифрах, — фиркнула Вікторія, повертаючись до блогу. — А люди тут душу виливають. 

Я пила воду, відчуваючи кожний ковток. Хотілося крикнути: «Це я! Це я писала ці рядки, поки ви ховалися в іншій кімнаті!». Але я мовчала. Мій «Сценарій спасіння» мав залишатися таємницею. Поки що. 

Раптом у двері постукали. Не впевнено, як сусідка за сіллю, а важко. Так стукають ті, хто приносить погані новини. Ми всі троє завмерли. 

— Він нас знайшов? — пошепки запитала Віталіна. 

Я поставила склянку і відчула, як м’язи напружилися. Дев’ять років тренувань. Я була готова.