...

Все було б не так страшно якби не Юльчин друг дитинства, Микола. Він був успішним бізнесменом, мав дружину, яку кохав до безтями, а вона нажаль вийшла заміж не за нього,а за його гроші, в першу чергу, і буквально не кожному кроці зраджувала його. Він довго ходив образно кажучи з ’’великими рогами’, а потім прийшов (як і в старі часи) до Юлі – за порадою. І вона порадила:

 - Зроби так, щоб вона тебе ревнувала. Я не вірю, щоб вона взагалі нічого до тебе не відчуває. Я була у вас на весіллі. Оля виглядала закоханою в тебе по вуха. Може ти, щось не так робиш?

 - Та ну перестань. Ти ж знаєш, як я її кохаю. Щоб такого придумати…

На цьому вони й розпрощалися. Через деякий час Коля подзвонив і попросив зустрітися. За чашкою ароматної кави він розповів Юлі, що він придумав.

 - Ні, ні, і ще раз ні! Ти з глузду з’їхав та вона ж знає мене! – мовила Юля. – Ну як тобі навіть в голову могло прийти таке?

 - Закохана людина і не таке може придумати.

 - Ох, якби таке мій Руслан придумав, а потім чесно в усьому зізнався, я б напевно, відкрутила йому що-небудь, або зацілувала до смерті.

 - Другий варіант мені більше подобається. – мовив Микола, - ну що, згодна?

 - По рукам. Тільки якщо що-небудь піде не так, я не винна. Домовились?

 - Добре! Велике тобі дякую! Про місце зустрічі повідомлю потім. Бувай!

Саме в цей час Руслан був у відрядженні. Хоча працював він всього 5 днів в тиждень, з 8 до 5, та все ж таки, як професіонала своєї справи його досить часто відправляли в далекі поїздки. Та якби тільки по країні, його відправляли в різні куточки Європи. За три роки роботи він побував майже в десяти різних країнах. Тим паче він любив подорожувати. Юля мовчки та стійко, немов олов’яний солдатик, витримувала його відсутність. Спілкувались електронною поштою, та машини ніколи не замінять живого спілкування, не поцілують, не обіймуть… Та все ж таки довше, ніж на 2 тижні, він не покидав її. Ось саме в такий момент, момент відсутності Руслана, і здійснилася задумана Миколою сцена ревності.

Хороший друг Руслана, Сергій, був присутній на прем’єрі цієї п’єси, і звичайно, тільки-но хлопець приїхав додому, подзвонив і попросив зустрітись. При зустрічі все йому розповів. Руслан прийшов м’яко кажучи в шаленство. Приїхавши до Юлі додому з порогу викричав їй все: що він знає про те, що вона робила в тому ресторані, з ким, і взагалі, як вона могла таке з ними зробити? Як? Бідна Юля навіть не встигла слова мовити в своє оправдання. Всю ніч бідна дівчина проплакала, та виходу не бачила. Сівши за письмовий стіл написала йому листа, в якому все пояснила. Подзвонила Миколі і попросила його все йому пояснити. Та і цей план провалився: Микола на 3 тижні їхав в Туреччину, і сказав, що в нього на щастя з дружиною все налагодилося, завдяки їй, Юлі. ’’Хоч в когось щастя…’’ – з сумом подумала дівчина. Руслан тиждень не відповідав на дзвінки, не хотів з нею зустрічатись, не хотів бачити. Юля відступила. ’’Все буде добре’’ – заспокоювала себе дівчина. Та добре все не було. Якраз навпаки. Юлі хотілось кричати з горя на весь світ. На пари ходила, завдання виконувала та без звичного для оточуючих оптимізму та завзяття. Викладачі дивувалась: де поділась та життєрадісна і оптимістична особа? Подруги нічого не радили, та й порадити нічого не могли, тому що Юлька нічого їм не розказувала. Навіщо? Дехто, одиниці звичайно, дійсно посумують разом з нею, деякі швиденько перекажуть своїм подругам, а потім пів міста знає, більшість, в цьому дівчина була впевнена, будуть раді як ніколи. Отже, дівчина на самоті переживала своє горе. І ось в тишині квартири пролунав дзвінок телефону. ’’Невже Руслан? Ура! ’’ – подумала Юлька, і побігла підіймати трубку.

 - Привіт! Я їду в Італію, в відрядження. Тижнів на два або й на три. Не дзвони, а то влетиш в копійчину. Бувай!

 - Почекай хвилинку! Вислухай мене, я… - та зв’язок вже обірвався.

’’Все ж таки не все втрачено. Він же переживає за мене. А може це … не переживання, а він просто не хоче, щоб я потім йому подала чеки поповнення рахунку?’’ – ось з такими сумними думками Юлька лягла в ліжко і заснула.