Початок

’’Ну чому він такий? Чому? Я нічого поганого йому не зробила! Як можна взагалі будувати які-небудь відносини, якщо він мені не довіряє. Та ну навіть не вірить! Життя – паскудство!’’ – так думала Юлька виходячи з машини і прямуючи до каси. Юля – це успішна, молода дівчина, яка на свої 21 навіть не виглядала. Вона була невисокою, з русявим до пояса волоссям, карими очима, чарівною посмішкою, і оптимістичним поглядом на життя. Дівчина закінчила технікум на відмінно, поступила до університету. Відразу її прийняли на роботу до технікуму, де вона викладала пару дисциплін. Викладачка захворіла, і Юліану попросили замінити її буквально на декілька тижнів, та так вийшло, що декілька тижнів перетворились вже на 2 роки. Вона навчалась на 2 курсі, і працювала. Їй подобалось. Вона зустрічалась з хлопцями, та потім один з них її жорстоко обдурив.

Після такого повороту подій вона вирішила поки, що нікому не відкривати своє серце. Дівчина дійсно кохала, але потім кохання переросло в ненависть, а далі просто всі почуття зникли. Не залишилось нічого: ні кохання, ні ненависті, нічого… Та потім в її житті з’явився він. І навіщо доля їх звела? Зустрілись раз, зустрілись другий, і поїхали… І ось приїхали. Він їй не повірив. Не раз вони і сперечались, і пройшли вже через, як то кажуть: ’’І Крим, і Рим, і мідні труби.’’ Зустрічаються вже врешті-решт, як-не-як років так 5. Вона не по рокам розумна, і трішечки в душі психолог, багатьом його вчинкам знаходила пояснення. ’’Ну, не так чоловіки думають як ми, жінки, ну не так’’ - завжди заспокоювала вона себе. Юліана, майже завжди, логічно над всім думала перед тим, як що-небудь йому сказати, завжди йшла на компроміс. Та все ж таки завжди розповідала чому вона так чи інакше вчинила. І як би це смішно не звучало, та він розумів її, і намагався наступного разу зробити так, щоб потім  було добре обом. От що дійсно було смішно, так це те, що між ними не було кохання. Хто-небудь скаже: ’’Та ну це жарт якийсь. Двоє людей зустрічаються вже не маленький час і не кохають одне одного? Цього не може бути… Можливо вони просто не хочуть  в цьому зізнатися?’’ Ні, скоріше не так. Зізнатись в тому, що вони кохають одне одного було для них рівнозначно тому, щоб піти і подати заяву в РАГС. Просто вони не потребували цього зізнання. Оточуючі називали їх ’’солодкою парочкою’’, і при зустрічі одного, чи іншої, або навіть обох питали: ’’Коли весілля?’’ У відповідь вони тільки посміхались, і повністю заперечували такий факт, як одруження. Юля завжди повторювала: ’’Якщо ми будемо жити в одному будинку ми його просто рознесемо…’’ – посміхаючись, і ніжно при тому обіймаючи Руслана. Він був високим, симпатичним молодим чоловіком. Карооким, з чорними, як воронове крило волоссям. Йому було 25, він мав роботу, яка приносила йому задоволення, власну квартиру, чудову, дружну, велику родину, і звичайно … дівчину. Спочатку він навіть не думав зустрічатись з нею. Просто стара знайома, яку він зустрів повертаючись додому. Та все вийшло не так, як хотілося. Спочатку не кохав він її ні крапельки, його серце займала інша. Юля про це, на початку, навіть, не здогадувалася. Та потім вона зрозуміла, що не може вона, Юля, зайняти місце в його серці, хоча б малесеньке. І змирилася. Сподівалася, що все ж таки в нього відкриються очі, він подивиться навколо себе, і побачить її, яка завжди поряд, готова допомогти, і навіть покохати. Юля не знала кохає вона його чи ні, але все ж таки коли його поруч не було їй не вистачало його тепла, підтримки. Та потім, з часом Руслан настільки звик до Юлі, що йому почало не вистачати її. Та він наполегливо не хотів в цьому собі зізнаватися. Розум говорив одне, серце твердило інше. Руслан розривався між цими двома твердженнями, і намагався знайти хоча б яку-небудь зачіпку для того, щоб що-небудь вирішити. І ось така зачіпка знайшлася. Нажаль не така, як хотілося б.