Весілля в гримерці

Вони не прагнули пишності. Аліна й Микита хотіли лише бути разом — офіційно, відкрито, просто. Після всього, що пережили, розкіш видавалася зайвою. Їм хотілося затишку, щирості, тепла. І саме театр став тим місцем, де вони вирішили сказати одне одному «так».

Підготовка була скромною, але наповненою любов’ю. Колеги з театру допомагали, хто чим міг. Декораторка перетворила стару гримерку на маленький весільний простір — з легкими фіранками, ліхтариками з реквізиту та дзеркалами, що відбивали світло свічок. Молода костюмерка пошила Аліні білу сукню з тканини, яка лишилася після минулої вистави. Вона була простою, але нагадувала про сцену, де вони обоє оживали.

Микита не носив піджаків, але цього разу погодився — хоч і з чорними кедами під класичними штанами. «Головне — щоб було зручно», — посміхався він. Ведучим церемонії став режисер театру, який тримав папку з нотатками замість реєстру, а замість маршу Мендельсона прозвучала жива скрипка — колега-музикант зіграв імпровізацію з улюбленої вистави пари.

Аліна стояла перед дзеркалом гримерки, тримаючи букет з польових квітів, і не могла повірити, що це насправді. Навколо — знайомі обличчя, ті, хто підтримував, хто вірив. І Микита, який стояв за дверима, чекав, щоб узяти її за руку назавжди.

Коли вона вийшла, усміхнена і трохи розгублена, він не зміг стримати сліз. У цій гримерці, де народжувалися ролі, цього разу народжувалося життя. Їхнє спільне.

— Ти готова? — прошепотів він, коли вони стали поруч.

— Я готова вже давно, — відповіла Аліна. І цього разу — без жодної ролі, без гри. Тільки правда. Тільки вони.

І сцена гримерки перетворилася на найщирішу сцену їхнього життя.