Сцена без куліс
Кривава зима
Лютий накрив Київ морозом і димом. Майдан більше не був просто майданом — він став полем бою. Барикади диміли, люди співали гімн із хрипами в горлі. І кожен знав, що куля може прийти будь-якої миті.
Аліна стояла серед натовпу, коли все почалося. Спершу пролунали постріли. Хтось крикнув: «Снайпери!» І натовп, який хвилину тому стояв плечем до плеча, здригнувся. Люди падали прямо під ноги. Хтось кричав, хтось кликав «медика!», хтось прикривав інших власним тілом.
Аліна бачила, як чоловік у синьо-жовтому прапорі хапався за груди, повільно опускався на коліна. Його рука залишила на прапорі червону пляму. Поруч дівчина з медичною сумкою, вся у крові, намагалася перев’язати рани. Кулі свистіли над головою. Запах пороху змішався з запахом диму і крові.
Вона хотіла бігти, але ноги не слухались. Микита схопив її за куртку і потягнув за щит. Під щитом пахло потом і страхом. Хтось шепотів молитву. Микита тримав у руці уламок цегли, мов зброю.
Коли стрілянина вщухла, залишилася тиша, важка, як плита. Люди лежали на бруківці. Дехто вже не вставав. Сніг під ними червонів, розтікався плямами. І здавалось, що навіть Київ затамував подих.
Аліна вийшла з-під щита. У її вухах дзвеніла пустота. Вона не плакала. Її очі були сухі, але всередині все ламалося. І тоді вона зрозуміла: ніколи вже не зможе бути такою, як раніше. Ніколи не буде сцени, де все лише гра. Бо тепер вона знала справжню ціну людського життя.
Відредаговано: 19.08.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
