Нове життя і пошуки житла

   Київ вдень пахнув пилом і бензином, а вночі — мріями, які ніяк не вкладалися спати. Аліна прокидалась щоранку раніше за всіх у гуртожитку. Дивилась на вікно, де замість Азовського вітру тепер шуміли каштани й автомобілі. І хоч інколи їй здавалось, що місто її відштовхує, вона вже не могла без його гулу.

   Гуртожиток був тісний, наче клітка. Сусідки змінювались одна за одною: вчора — дівчина з Луцька, сьогодні — з Одеси. Хтось плакав ночами, хтось вчив монологи під ковдрою. Аліна теж хотіла тиші і простору. Вона вирішила шукати житло.

   В інтернеті було повно оголошень: «кімната для дівчини», «здам куток», «тільки без шкідливих звичок». Її бюджет був смішний. А місто — величезне. Вона об’їхала кілька районів. Спочатку Дарницю, де в повітрі пахло заводами, і бабця хазяйка допитувалась, чи Аліна «часом не із шоу-бізу». Потім Солом’янку, де квартира була темна, як підвал. Далі Поділ, але там просили такі гроші, що їй стало соромно навіть стояти на порозі.

   І все ж вона не зупинялась. Між парами бігла на перегляди. Мріяла, що колись житиме біля театру, в маленькій квартирі, де запах кави змішується з репетиціями текстів. Поки що реальність була іншою. Їй пропонували «місце на дивані», «спати в кухні» або платити аванс за три місяці наперед.

   Одного дня вона повернулась у гуртожиток виснажена. Лягла на ліжко й заплющила очі. Але замість сну бачила лише сцени — як вона іде вулицями Києва, як під ногами стеляться трамвайні рейки, як десь далеко світиться вивіска театру. І тоді зрозуміла: хоч місто її лякає, вона його вже любить. Бо кожен день тут — як початок нової вистави.