Останній погляд через вікно

   Телефон довго мовчав. Аліна сиділа на підвіконні гуртожитку й тримала апарат у руці, ніби він був бомбою сповільненої дії. Вона знала, що цей дзвінок — не просто розмова. Це буде стирання останньої нитки між нею та домом. Але мовчати більше не мала права.

   Вона набрала номер. Гудки здалися вічністю. Нарешті — голос батька:

   — Аліно? Все добре?

   Вона вдихнула глибше.

   — Тато, я вступила. Мене зарахували. Київ. Театральний.

   Пауза. Важка, густа, як повітря перед бурею.

   — Ну... — сказав він нарешті. — Вітаю. Якщо тобі це справді треба…

   У цій фразі не було радості. Лише змирення. Як коли програєш бій, який навіть не починав. Потім мати взяла трубку. Її голос тремтів:

   — Це назавжди? — спитала вона.

   Аліна не знала, що відповісти. Вона ще сама не знала, наскільки. Сказала:

   — На навчання. А там видно буде.

   Вони приїхали через тиждень. Мати — з двома сумками і контейнером пиріжків. Батько — мовчазний, у сорочці, яку завжди носив на свята. Вони допомогли розкласти речі в гуртожитку, склали постіль, поклали на тумбочку іконку.

   Потім мовчки посиділи разом на кухні. Батько пив чай. Мати витирала руки серветкою, хоча вони були сухі. Говорили про дрібниці — «чи не тече кран», «чи не холодно вночі». Усі боялись сказати щось справжнє.

   Коли вони пішли, Аліна стояла біля дверей гуртожитку й дивилась їм услід. Вони не обернулись. І вона зрозуміла: це був прощальний візит.

   Вона ще мріяла повернутись на канікули. Прогулятись біля моря, побачити двір, від якого почалась її сцена. Але життя писало інший сценарій. Був 2019 рік. Повномасштабне вторгнення ще не почалось. Але щось у повітрі вже змінювалось. І коли вона востаннє говорила по телефону з батьками, то не знала, що більше ніколи не побачить Маріуполь таким, яким він був.

   Іноді вона прокидалась уночі й бачила його у сні — тепле світло ліхтарів, запах портового вітру, крики сусідів з балкона. Але щоразу, коли прокидалась — відчувала, що сон — це єдине місце, де те місто ще живе.

   І саме тому вона щоразу довше дивилась у вікно Києва. Бо тепер — це її сцена. Її дім. І її нова правда.