За лаштунками мрії

   Київ зустрів її важким повітрям і гаром метро. Вокзал гудів мов вулик — люди бігли, тягнули валізи, ховали очі в телефони. Аліна стояла на пероні з рюкзаком і старою валізою з жовтою стрічкою, щоб не загубити серед чужих. Вона ніколи раніше не була в столиці. Її ноги тремтіли не від втоми, а від страху.

   Але страх — це не привід зупинятись. Вона не приїхала сюди боятись.

КНУТКіТ — Київський національний університет театру, кіно і телебачення — виглядав не як палац мрій, а як стара кам’яна споруда з відлунням. На вході — студенти, схожі на поетів, що не доїли обід. Хтось декламував вірші просто на сходах. Хтось — курив і сперечався.

   Вона стояла у черзі до комісії і стискала аркуш зі своїм віршем — Ліна Костенко. І ще два монологи: з «Украденого щастя».

   Перед нею дівчина в червоній сукні плакала після прослуховування. За нею — хлопець у пальто, який репетирував уривок з Шекспіра латиною. Вона почувала себе, як дитина серед дорослих, але не відійшла.

   Її покликали. Коротко: прізвище, ім’я. І все — сцена. Декілька викладачів, мовчазні, суворі. Один дивився крізь, інший щось занотовував, третя — жінка з волоссям кольору попелу — дивилась в очі, ніби чекала не слів, а істини.

   Вона почала. Вірш — впевнено, майже урочисто. Потім — монолог. Її голос прорізав тишу аудиторії, не як звук, а як сповідь. Вона не грала — вона жила. І коли закінчила, всі мовчали кілька секунд. І тієї миті вона знала: вона вже тут.

   — Дякуємо, — сказала викладачка. — Далі.

   Але це «далі» не було кінцем. Наступного тижня прийшла відповідь: «Рекомендована до зарахування». Вона перечитала це п’ять разів. Потім просто лягла на ліжко у гуртожитку — вузькому, обдертому, з чужим матрацом — і усміхнулась.

   Вона не просто вступила. Вона пройшла крізь сумнів, страх і Маріуполь — у місто, де кожне слово може стати сценою.

   І перше, що вона зробила наступного ранку — вийшла на балкон гуртожитку, закурила вперше в житті й прошепотіла сама собі:

— Я тут. Я — почала.