Слова, що не повертаються

   У барі було задимлено, пахло дешевим алкоголем і старим деревом. Плитка на підлозі тріскотіла під ногами, а музика з динаміків грала так, ніби хтось спеціально обрав найсумніші пісні про невдачі й втечі. За вікном сипав мокрий сніг, хоча був кінець березня — типова маріупольська весна, коли зима ще не готова здаватися.

   Аліна сиділа навпроти Стаса — хлопця з її двору, з яким вони ще в дитинстві грали в «війнушку», ділили жуйки і колись навіть обіцяли одружитися. Тепер він працював на СТО, мав вже дві судимості «за дурість» і дивився на світ з тією втомленою поблажливістю, з якою дивляться люди, що вже зламались, але не хочуть це визнавати.

   — То ти серйозно, чи просто граєшся? — запитав він, сьорбаючи пиво.

 — Цілком серйозно, — відповіла вона, не відводячи погляду. — Я подаю документи до театрального. В Києві. У вересні їду.

   Стас засміявся. Голосно, з хрипотою.

   — Господи, Аліно, ти ж нормальна дівчина. Ну що ти собі вигадала? У театр?! У Києві?! Та вони там таких, як ти, навіть на поріг не пускають. Ти подивись на себе — звідси ж видно, що ти з Маріуполя. Їм там потрібні або зв'язки, або гроші. Або сраки, — додав він грубо.

   — А мені потрібна сцена, — сказала вона спокійно. — І я знаю, що в мене є щось справжнє.

   — Справжнє?.. — він хитнув головою. — Тут усі думають, що вони особливі. А потім або йдуть на завод, або в Польщу. А ти — акторка. Ну-ну.

   Її щелепи стиснулись. Вона відчула, як щось гаряче піднімається до горла — не сльози, а лють.

   — Може, саме тому я й поїду. Бо не хочу тут прокинутись через десять років і зрозуміти, що моє життя — це список чужих страхів. Я не ваша. Я не належу до вашої поразки.

   Стас подивився на неї вже інакше. Неначе вперше побачив. Потім кивнув повільно:

   — Ну що ж. Спробуй. Але не вертайся потім з понурим поглядом, як усі ті, хто «поїхав підкорювати столицю».

   — Я не повернусь, — сказала вона. — Або згорю там. Або злечу.

   Вона встала, залишила на столі гроші за свій сік і пішла до виходу. Вперше за довгий час — з відчуттям, що зробила вибір. У дверях обернулась і побачила, як Стас знову сьорбає пиво, опущений погляд, та сама плитка під ногами.

Бар залишився позаду. Попереду — Київ.