Це не професія

   — Театр? — перепитав батько, ніби вона щойно сказала, що хоче стати космонавтом у цирку. — Та там нема чого ловити. У кращому разі — касирка в кінотеатрі.

   Мати мовчала. Вона завжди мовчала спочатку. А потім, коли слова визрівали, говорила коротко й боляче:

   — Ти краще подумай про щось нормальне. Бухгалтерія, медицина, фармація. Акторка… Ну що це за професія? Люди на неї не живуть.

   Аліна сиділа на кухні з горнятком холодного чаю й дивилась на жовте світло лампи, яке падало на старий обрус. Стіл пам’ятав більше сварок, ніж свят. Вікно було затягнуте плівкою — на зиму, «щоб не дуло». І все це здавалося їй декорацією, що ніколи не зміниться.

   — Я ж не прошу в вас грошей, — тихо сказала вона. — Я вступатиму сама. Піду працювати, якщо треба. Але я мушу спробувати.

   — Мушу, — повторив батько з іронією. — О, яка рішуча. А що ти з того матимеш? Грошей не буде. Кар’єри — то тільки в кіно, а кіно в нас нема. Закінчиш інститут — і що далі? Повернешся назад, у бібліотеку працювати? Чи в школу, дітям вірші читати?

   Аліна не відповіла. Її тисло в грудях, але не від образи — від того, що кожне його слово звучало логічно. І водночас — геть не по-справжньому. Не її правдою.

   — Я не можу жити не своїм життям, — нарешті вимовила вона. — Я з дитинства це знала. Я або буду грати — або буду мертвою в середині.

   Мати склала руки на грудях. Дивилась довго, наче бачила перед собою не дочку, а чужу, вперту дівчину, яку шкода, бо світ її зламає. Але нічого не сказала. І це мовчання було гірше за будь-яке слово.

   Аліна встала, прибрала чашку в мийку, пішла до своєї кімнати, зачинила двері й присіла на ліжко. Її серце билося не від страху, а від рішучості. Вона знала: цей шлях буде самотнім. Але кожен актор виходить на сцену один. І грає — навіть якщо зал порожній.