Частина 4. Ті, що сплять під вулицями

Арета поснідала.

Уперше за дуже довгий час — не стоячи біля кухонного столу, не гортаючи справу однією рукою й тримаючи сигарету другою, а так, як належало господині великого дому.

У їдальні. За довгим столом, накритим білою скатертиною. Зі свіжою пресою, срібними приборами й холодним ранковим світлом, яке пробивалося крізь високі вікна та відбивалося в кришталевих келихах.

Цього не очікував ніхто з прислуги.

Найменше — сама Арета.

За останні кілька років вона майже не користувалася їдальнею. Не снідала тут. Не обідала. Не вечеряла.

Велика кімната існувала переважно для прийомів, офіційних гостей і підтримання переконливої ілюзії, що в маєтку живе справжня аристократка, а не виснажена аврорка, яка харчується кавою, тютюном і тим, що Леська встигає силоміць підсунути їй між двома справами.

Але сьогодні було інакше.

Не тому, що Арета виспалася.

Не виспалася.

Не тому, що прокинулася щасливою. Нічого подібного.

Просто в ній знову ворухнулася стара впертість.

Гордість Острозьких, яку не вдалося розстріляти, конфіскувати чи стерти з державних реєстрів. Вона залишалася княжною, навіть якщо більше не мала законної влади над землями свого роду.

Землі можна було відібрати. Будинок — спалити. Титул — оголосити пережитком минулого.

Але кров, ім'я та звичку тримати спину рівно забрати було значно складніше.

До того ж у неї залишалися гроші. Дуже багато грошей.

Більша частина родинних капіталів ще до революції опинилася в іноземних банках. Дещо вдалося врятувати через материнську гілку Блеків. Тепер Арета володіла землями в Англії — як звичайними, нанесеними на маґлівські карти, так і прихованими магічними ділянками, куди стороння людина могла дивитися роками й бачити лише туман, пагорб або порожнє поле.

Не Україна.

Не дім.

Але все ж щось, що належало їй.

На столі стояло стільки їжі, наче Леська збиралася нагодувати невеликий військовий підрозділ: вівсянка зі свіжими фруктами, яєчня, варені яйця, бекон, шинка. Ще теплий хліб та Масло. Кілька видів джему й варення. Навіть горіхове.

Те саме, яке Арета любила в дитинстві.

Леська, очевидно, не знала, чого захоче господиня після багаторічної відмови від нормальних сніданків, тому приготувала все.

І ще трохи зверху.

Арета не хотіла її засмучувати, тому скуштувала майже кожну страву.

Вівсянку вона так і не полюбила, але з'їла.

Війна навчила їсти все, що ставили перед тобою, поки воно ще тепле й поки ніхто не стріляє.

Арета розгорнула ранковий номер «Таймс».

На першій шпальті писали про промислові страйки, парламентські суперечки й черговий скандал, у якому один поважний лорд знову виявився не настільки поважним, як стверджував його родовід.

На міжнародній сторінці кілька сухих абзаців повідомляли про більшовицький наступ і відступ українсько-польських сил.

Київ згадувався одним реченням.

Для англійського читача — назва далекого міста на карті.

Для Арети — запах каштанів навесні, старі кам'яниці, голоси братів і ціле життя, від якого тепер залишалися лише листи.

Вона перегорнула сторінку раніше, ніж літери почали розпливатися перед очима.

— Вільяме, автомобіль залиш, — сказала Арета, складаючи газету. — До Аврорату доберуся каміном. Так швидше.

Дворецький стояв біля дверей із бездоганно нейтральним обличчям.

— Як скажете, ваша світлосте.

— Я і так витратила надто багато часу на сніданок.

— Сімнадцять хвилин.

Арета підняла на нього очі.

— Ти рахував?

— Це моя робота.

— Твоя робота — відчиняти двері й виглядати осудливо.

— Отже, сьогодні я перевиконав обов'язки.

— Не пишайся цим.

— Я намагаюся стримуватися.

Арета промокнула губи серветкою.

— Кореспонденцію перегляну ввечері. Якщо надійдуть офіційні запрошення, відкладеш їх окремо.

— Які саме вважати офіційними?

— Міністерство. Дипломатичний корпус. Блеки. Лонґботоми. Малфої, - на останньому вона трохи скривилась. — Решту можеш спалити.

— Навіть запрошення на благодійні вечори?

— Особливо запрошення на благодійні вечори.

— А якщо там збиратимуть гроші для сиріт?

— Тоді пожертвуєш удвічі більше й усе одно спалиш.

— Зрозумів.

Арета повернулася до Леськи.

Домовичка стояла трохи осторонь і нервово стискала край фартуха. Її довгі вуха час від часу сіпалися від хвилювання.

— Лесько, дякую. Я закінчила.

Домовичка завмерла.

— Пані Арета все з'їла?

— Не все.

Вуха одразу опустилися.

— Але майже все.

Вуха знову піднялися.

— Господині сподобалося?

— Було смачно.

Леська засяяла.

— Тільки бекон пересолений, — додала Арета. — Більше не подавай. Краще шинку.

Леська закивала так енергійно, що кінчики вух ударили її по щоках.

— Леська запам'ятає! Леська більше не пересолить! Леська подаватиме шинку!

— Не треба готувати її щодня.

— Леська приготує різну шинку!

Арета подивилася на Вільяма.

— Я сама винна, що почала цю розмову.

— Безперечно, ваша світлосте.

Вона підвелася.

— До вечора.

— Гарного дня, — сказав Вільям.

Арета зупинилася біля дверей.

— Не навроч.

Вона пройшла до холу.

У високому каміні вже горіло рівне зеленкувате полум'я. Арета взяла жменю летючого пороху, ступила на решітку й чітко назвала адресу.

Вогонь піднявся навколо неї.

Маєток зник.

Арета вийшла з каміна у власному кабінеті рівно о сьомій ранку. На камінній полиці тихо клацнув службовий годинник.

Сьома нуль-нуль.

Коридори Аврорату ще не встигли наповнитися звичним галасом. Десь далеко черговий аврор сперечався з зачарованою шафою, яка відмовлялася віддавати йому рапорт. Уздовж стін пропливали поодинокі службові записки, ще сонні й не такі настирливі, як удень.