Частина 3 Дві війни

Арета не з'явилася посеред вітальні — вона буквально вивалилася туди.

Простір із глухим хлопком зімкнувся за її спиною. Арета перечепилася через край килима, ледве втрималася на ногах і випустила з рук усі папери, прихоплені з «Гаррісона».

Аркуші розлетілися кімнатою.

Карта Смолл-Гіта впала біля каміна. Записи про мертвих тварин опинилися під столом. Один із малюнків коня повільно спланував просто на порожнє крісло.

— Чорт забирай...

Після екстреної трансґресії світ неприємно хитнувся.

До горла підкотила нудота.

Подорожувати на велику відстань у стані сильного сп'яніння було поганою ідеєю. Робити це з повним шлунком віскі й майже порожнім — у всьому іншому — було ще гіршою.

Арета кілька разів глибоко вдихнула, притримуючись руками об спинку крісла. 

Кімната повільно перестала обертатися.

Вона стягнула пальто й кинула його в крісло. Одразу промахнулася. Пальто зісковзнуло на підлогу, але нахилятися по нього Арета не збиралася.

Замість цього вона дісталася шкіряного дивана й упала на нього, закинувши голову на спинку.

Навпроти горів камін.

Полум'я тихо потріскувало, відкидаючи теплі відблиски на темні дерев'яні панелі. Домова ельфійка завжди запалювала вогонь, щойно починався дощ, незалежно від пори року.

«У дощ у домі має горіти вогонь», — колись наказала Арета.

Вона не пояснювала чому.

Не розповідала про холодні окопи, мокрий одяг і багаття, яке Томас майже годину намагався розпалити відсирілими сірниками, хоча вона могла це зробити магією швидше.

І тим більше не розповідала, як вони сиділи тоді біля крихітного полум'я, притулившись плечима, бо інакше неможливо було зігрітися. В ті часи навіть зігріваючі чари не допомагали.

Арета заплющила очі.

— Бляха...

Вона притулила долоню до чола.

У пабі було добре.

Надто добре.

У тій маленькій кімнаті, відгородженій від решти Бірмінгема дерев'яними стінами, дощем і шумом відвідувачів, існував їхній окремий світ.

Майже такий самий, як колись у фронтовому бліндажі.

Тільки тепер не було гармат. Не було поранених. Не було необхідності щохвилини перевіряти, чи інший ще дихає.

Вони могли просто сидіти.

Пити.

Курити.

Мовчати.

І цього виявилося небезпечно достатньо.

Арета знала, що затрималася б там набагато довше, ніж планувала. Ще одна склянка. Ще одна сигарета. Ще кілька хвилин тієї тиші, в якій Томас дивився на неї так, ніби намагався переконатися, що вона справді повернулася.

А тоді почалися б слова.

П'яні.

Зайві.

Можливо, чесні. Вперше за довгий час.

Артур урятував вечір. Або зіпсував. Арета поки не могла вирішити.

— Лесю, — покликала вона.

Домова ельфійка з'явилася миттєво, з тихим хлопком.

Маленька постать у чистій темній сукні схилила голову. Великі очі швидко оглянули розкидані папери, пальто на підлозі й свою господиню, що лежала на дивані з виглядом людини, яка щойно програла битву пляшці віскі.

— Так, господине?

— Вечерю. Гарячий чай. Антипохмільне зілля. - Арета подумала. — У зворотному порядку.

— Так, господине.

— Після вечері приготуй ванну. Гарячу.

— З лавандою?

Арета скривилася.

— Ні. Від лаванди болить голова.

Леся мовчки поглянула на порожній портсигар, що визирав із кишені її жакета.

— Не починай, — попередила Арета.

Ельфійка опустила очі.

— Леся нічого не сказала.

— Саме тому це й звучало як докір.

— Леся принесе зілля.

Вона вже збиралася зникнути, коли Арета зупинила її:

— Кореспонденція була?

— Так, господине. У пана Вільяма.

— Поклич його.

Леся клацнула пальцями.

Розкидані папери піднялися з підлоги, склалися в рівну стопку й самі перемістилися на стіл. Карта Смолл-Гіта розгорнулася поверх них.

Арета простежила поглядом за позначеними вулицями.

Навіть удома вона не могла відволіктися від справи.

Чорні лінії на карті нагадували тріщини.

Або павутину.

Леся зникла.

За кілька хвилин до вітальні ввійшов Вільям.иСивий чоловік років шістдесяти з бездоганно прямою спиною й обличчям, на якому навіть кінець світу викликав би лише стримане невдоволення, був сквибом.

Він жив у маєтку вже багато років і офіційно виконував обов'язки дворецького.

Насправді більшість домашньої роботи робила Леся. Вільям був потрібен для гостей. Особливо для тих, хто не знав про магію.

Пара служниць приходила вдень із тієї самої причини. Пристойний англійський будинок не міг обслуговуватися істотою, яку більшість відвідувачів узагалі не мала права бачити.

Вільям зупинився біля дивана.

Його погляд ненадовго затримався на стані господині.

— Насичений день, ваша світлосте?

— Не називай мене так, коли я лежу п'яна на дивані.

— Саме в такі моменти титул особливо необхідний.

Арета розплющила одне око.

— Ти проводиш забагато часу з Лесею.

— Вона має на мене згубний вплив.

Він поклав на столик невелику срібну тацю з листами.

— Надійшла кореспонденція з Америки, Франції та України.

Арета повільно сіла.

Нудота одразу нагадала про себе.

— Від кого?

— Два листи від ваших родичів із Нью-Йорка. Один від пані де Лакруа з Парижа. І ще один — від вашого кузена.

Він простягнув останній конверт.

Щільний пожовклий папір був пом'ятий і забруднений. На краю темніла пляма, схожа на висохлу кров або багнюку.

Арета одразу протверезіла. Майже.

Вона впізнала почерк.

Розірвала конверт пальцем і почала читати.

Арета впізнала почерк ще до того, як розірвала конверт.

Лист був коротким і написаним нашвидкуруч. У кількох місцях чорнило розпливлося — чи то від дощу, чи то від води, розлитої в переповненому військовому вагоні.