Частина 2 Старий сигнал

Справи родини Шелбі йшли краще, ніж будь-коли.

Після смерті Біллі Кімбера залишалося лише поступово прибрати до рук території, які ще недавно належали йому.

І Томас Шелбі був на коні.

У прямому й переносному сенсі.

Ставки зростали. Гроші наповнювали кишені. Ім'я Шелбі дедалі частіше вимовляли пошепки — із повагою, страхом або заздрістю, залежно від того, з якого боку столу сидів співрозмовник.

Вони більше не були зграєю дрібних злочинців зі Смолл-Гіта, які різали кишені й приймали ставки в задушливій кімнаті за пабом.

Родина вибилася в люди. Принаймні настільки, наскільки це було можливо для Шелбі.

До Лондона залишалося ще далеко.

Там діяли інші правила, оберталися інші гроші й жили люди, які вважали себе недосяжними. Томас не поспішав.

Можливо, за рік. Можливо, раніше, коли буде впевнений, що, простягнувши руку до столиці, не втратить Бірмінгем.

Він умів чекати.

Війна навчила.

Про Грейс Томас майже не згадував.

Принаймні вдень.

Він знав, що вона оселилася в Лондоні. Кілька місяців тому отримав від неї листа, прочитав двічі й заховав до шухляди.

Відповіді не написав. Більше не писала й вона.

Можливо, присмак зради досі залишався на язиці. Можливо, Томас просто не знав, що можна відповісти людині, яка спочатку врятувала тебе, а потім майже зруйнувала.

Тому він робив те, що вмів найкраще — працював.

Артур і Джон займалися справами родини кожен по-своєму.

Артур — голосно, жорстоко й часто без зайвих роздумів. Джон — веселіше, але не набагато обережніше.

А Поллі залишалася єдиним справжнім голосом розуму серед усієї їхньої клятої банди.

Старійшиною. Суддею. Іноді — катом.

Усе могло б і надалі йти за планом.

Якби на території Шелбі не почали відбуватися дивні речі.

Спершу зникли тварини.

Не всі одразу.

Томас не звернув би уваги на кількох безпритульних собак чи котів — у Смолл-Гіті вони зникали щодня. Потрапляли під колеса, гинули від голоду або ставали вечерею для тих, кому пощастило ще менше.

Але цього разу було інакше.

За кілька днів вулиці наче спорожніли.

Зникли коти, які зазвичай нишпорили біля м'ясних крамниць. Зникли собаки, що спали біля пабів і гавкали на чужинців. Навіть щури, за словами одного з робітників, почали залишати підвали.

Ті тварини, що залишилися, поводилися дивно.

Не підходили до людей.

Коні хропіли, били копитами й відмовлялися заходити на певні вулиці. Собаки скиглили, підібгавши хвости. Старий кіт, якого Поллі годувала біля контори, подряпав її до крові, коли вона спробувала взяти його на руки.

Потім почали помирати коні.

Першим упав один із жеребців Томаса.

Ще вранці він був здоровим, сильним і спокійним. Увечері його знайшли в стайні. Білі очі. Фіолетовий язик. Роздуте черево, що луснуло, наче перекачана повітрям куля.

Томас викликав ветеринара.

Потім ще одного.

Привів навіть лікаря, хоча той довго пояснював, що лікує людей, а не коней.

Ніхто не зміг установити причину.

Не було отрути. Не було зараження. Не було жодної відомої хвороби, яка могла б так швидко вбити здорову тварину.

Томас наказав перевірити воду, сіно, стайні й усіх людей, які мали доступ до коней.

Нічого.

А потім смерті припинилися.

Раптово.

Наче своїм галасом Шелбі налякали того, хто стояв за цим.

Томас не повірив.

Люди, які справді бояться, тікають. Люди, які проводять випробування, просто змінюють місце або об'єкт.

Приблизно за місяць знайшли мертвими подружжя Флемінгів.

Тихі люди. Ніколи не створювали проблем, не брали грошей у борг, не працювали на конкурентів і не мали зв'язків із поліцією. Чоловік працював на заводі. Жінка майже не виходила з дому. Їх знали сусіди, але ніхто не міг пригадати нічого такого, за що їх варто було б убивати.

І все ж вони померли.

У власному ліжку.

Томас почав ставити запитання того ж ранку. Спочатку своїм людям. Потім сусідам. Потім поліцейським.

Але поліція поводилася дивно.

Зазвичай потрібну відповідь можна було отримати за гроші, погрозу або правильно назване ім'я. Цього разу не допомагало нічого.

Поліцейські дивилися на Томаса порожніми очима. Починали говорити, але відразу затиналися, наче слова застрягали в горлі.

Один із них навіть узяв гроші. Поклав у кишеню, а потім заявив, що не розуміє, про який будинок ідеться.

Тіла Флемінгів хтось вивіз. Не до лікарні та не до моргу.

Будинок не оточували звичайні вартові. Не натягували поліцейську стрічку. Біля дверей ніхто не стояв.

До нього просто неможливо було підійти.

Томас зрозумів це не відразу.

Йому знадобилося кілька годин і неабияка впертість.

Він ходив тією самою вулицею знову й знову.

Бачив будинок здалеку. Пам'ятав, навіщо йде, але варто було наблизитися приблизно на п'ятдесят ярдів, як думка вислизала з голови.

Томас раптом згадував, що має зустріч. Або що потрібно перевірити контору. Або що він просто вийшов прогулятися.

Він проходив повз будинок, ішов далі й приходив до тями лише біля самого «Гаррісона». Тоді повертався.

Уперше подумав, що забагато випив. Удруге — що втомився.

Після третього разу дістав блокнот і олівець.

Перед тим як рушити до будинку, написав в блокноті:

ФЛЕМІНГИ. НЕ ЗУПИНЯТИСЯ.

Через десять хвилин знову опинився біля пабу, міцно стискаючи блокнот в руці.

Напис залишився, але він не міг згадати, навіщо його зробив.

Томас стояв посеред вулиці, дивився на власну долоню й відчував, як усередині повільно підіймається давно знайомий холод.

Не страх. Скоріше усвідомлення небезпеки.

Він пережив артилерійські обстріли, німецькі кулемети, обвали тунелів і людей, які помирали в нього на руках.