ДІЯ ПЕРША

Действие первое

СЦЕНА 1

Открытое место в поле, усеянном кустарниками. В глубине театра — горы. Издали синеет Днепр, а за Днепром видна песчаная степь. Чиновники: П е т р о Ч а л ы й, П а в л о, А н т и н, К а р п о, Г р и ц ь к о, М и к и т а, А н д р и й, С а в а Ч а л ы й, Н и ч и п и р , О н и с и ф о р, М о с и й, М а к с и м и многие другие толпою козаков сидят на траве. На почетном месте впереди Петро Чалый. Ч е л я д н и к и выкачивают бочонки с горилкою, пивом и медом. Козаки распивают это кружками, стоящими перед каждым. Шум, крик, хохот, разгульный пир козацкий.

Видно, что Чалый угощает их.

А н т и н. А що ж, братцi, усе у нас невесело. І гульня не гульня... Мов чиї поминки справляємо!

П е т р о Ч а л ы й. Але... їж паляницi, та зубiв нема! Яка тепер веселость, панове братцi, коли того й гляди, що i проклятий католик за гирю зачепить. Або ся жидова. Кат її нанiс! Мов комашня, розплодилася. Ех, братцi! Не те бувало у старину: i на свiтi жили, i хлiб святий їли. А тепер... Були, кажуть, на масницi вареники, та у пiст на вербу повтiкали! Була своя воля, та вороги одняли!

И г н а т. Е, стариганю ти! Чого квилить? Ще божа воля! Хiба у нас козакiв не стало?...

К а р п о. Та їх то, як кажуть, що не байрак, то козак, що не ярок, то гайдамачок... Та шкода! Запевне, скоро усі на ляхiв попереводяться.

П а н л о. А хто ляшка рубати, той буде й козацьку клюгу знати! Забув стару помовку?

А н д р и й. Та нiкому-бо.

Г р и ц ь к о. Як нiкому?

А н д р и й. Та так... бач... Тепер який моторнiший, та ще нежонатий, та ще не забув старого козацького обичая, так зараз поплiвсь у Сiч та й лицарює собi там iз татарвою. А якi поженились, так тим i байдуже! дiти та жiнка милiше вiд України: за їй – хоча й у католики... що робитимеш? Така пора прийшла, що ще, мабуть, i з почину вiку не було такої; зусiм отак... скрутились... нiнавiщо! Трасця його матерi!..

С т е п а н. Воно ж усе то по-божому дiється. Оце вже, бачите, хоч у якiй справi не возьми, як Бiг дасть, мов своєю моччю повелять, так усе й гаразд буде; а другеє ще, бачиться, й те, як то до того вiзьмуться; а вже як Бiг не зволить, то хоч як не бийся, а все марно пiде.

Г р и ц ь к о. Бачу вже й я, що прийшла до нас лиха година!

О н и с и ф о р. Тут, бiс його батьковi, так хотiлося подраться б, а тут i виступу нема!

Н и ч и п и р. Але... от i нiякой поживи!

М а к с и м. Яка там у диявола пожива! Скоро з голоду пропадеш... не те що!

Н е с к о л ь к о г о л о с о в. Погана пора! Погана!

П е т р о Ч а л ы й. Ех, братища, не те колись у давнi роки було, при батьковi нашому Конашевичi; як не перся проклятий лях, та нi. Не те щоб як-небудь так... Бувало, духу козацького лякаються! А доставалося й татарвi, й турковi, i всiм. А що здобиченьки! І Боже милостивий! Не перелiчиш, бувало. А все то через теє завзяття! Тепер уже таких i молодцiв нема. А тодi... як то ми їздили та пiд Синопу, i чого ми там не одбули! І холоду, й голоду, i бурi i сльоти... Море так горою й дметься, а ми... дармо... крутимся собi на чайках, а до бережжя мов до зiрки. Тодi, нiчого дуже хвастать, котрi були такi, що й ушi попущали! А наш пан Петро Конашевич як крикне-гукне: "Гей, братища, Бiг поможе, супостат не здолiє; не на нас фуга — на ворогiв Христових: не бiйтесь, мої голiннiї! Сказав, мов кухву горiлки викотив, на усiх така веселость напала, що куди! Грiм гримотить, дощ шумить, хвилi разом як заревуть, та вглиб, а там оп’ять наверх, та так нас i накриють, а блискавка... i Боже милостивий! Тiльки спом’янеш, так страшно як разом лискне, так так вiд усхода до захода усе небо мов огнем що палять, та очима пiсля дивиться трудно... Така страхота, що й... А ми! От насправжки сказано, що не боїться козак нi тучi, нi грому, нi хмари, нi чвари!.. Аж кишки рвуть, пiснi деруть. Здасться, грiм притих. Бiг дав, усi переплинули. Та вже ж i як i переплинули! Ой, задали ж ми перцю музувiровi! Усе попалили, порiзали, пострiляли... напились удовiль кровавого пива! Повiрите — нi чоловiка не зосталося... Так хiба що молодi хлопцi дiвчат позоставляли, та й то... Погралися, та iк злидню! Якi були християне у їх у полонi,— повипущали... Ще й грiшми надiлили, хто схотiв в свою землю йти. А здобичi набрали стiльки, що як повалили на чайки, так койякi не здержали... пурнули. І додому зо славою вернулись!

Тодi-то, як кажуть, тая слава по всьому свiту мов гомоном вiддалася. Як побачить татар або турок нашого брата, так так i обомлiє: "Чубатий,— каже,— iде, лихо з собою несе". Тодi-то славна була та вiйськова справа, що нi своїм, нi чужим себе у обиду не давала. Ей, горiлки, хлопцi! І ляшки були як маслом примазанi. (Смеется). Коли то вже добре, мабуть, пiдогрiли ми того турського шалтана, що вiн те й твердить, що листи до короля посила: "Та щоби не було,— каже,— сього Сагайдачного! Та щоб угомонили козакiв!" А що ж з того? Напише, було, король до гетьмана: нащо так робить? Та й тiльки! А коли дошкуляли їх бесурмени, так вони й нас благати. Вiн так умiв себе показать, що й ляхи його шанували. Тодi й унiя чорта зробила. Там-таки вибирають своїх онцихристiв-архiреїв, щоб, бачите, ми їм голдували, а наш батько Сагайдачний призвав грецького патрiарха та й посвятили собi митрополита. Тодi ляхи казали: "Оце бiсiв козак! Ти йому те, а вiн усе своє: iз турком воювати не велять, а вiн те й зна, що землi їх плюндрує та руйнує; унію хочуть унести, а вiн усе її випихає та православну вiру боронить!" От, панове, була година! І божа ласка нас не покидала: кому лихо, козаковi усе добро. От коли так пожили ми на свiтi! Як умер наш батько, мовби на нас сарана налетiла, нема добра та й нема, усi терпимо.

П а в л о. І хiба таки меж нами не буде другого Сагайдачного?

И г н а т. Нi вже, поминайте його. Не такi козаки стали! Тепер уже таких послухачей нема, щоб доброго слухали. Аже ж скiльки у нас уже гетьманiв було: пропали через вiйськовi чвари!

П а в л о. Якi через чвари, якi через худий розум, а якi через кривду свою. Що ж, як iзрадник — не терпiтимеш!