Пролог. Наречена сказала ні

Сатурн завжди чудово виглядав на весільних фотографіях.

Це, мабуть, було головною причиною, чому людство взагалі вирішило тут оселитися.

Не водень.

Не гелій.

Не стратегічні орбіти, не доступ до зовнішньої системи, не льодові ресурси кілець і навіть не можливість продавати туристам вакуум у герметичних пляшках із написом «Справжня тиша Сатурна».

Ні.

Весілля.

Якщо поставити двох закоханих перед панорамним склом, за яким висить гігантська золота планета з кільцями, будь-які сумніви щодо шлюбу автоматично здаються дріб’язковими.

Принаймні так стверджувала реклама.

На рекламних голограмах ніколи не показували, як через сім років чоловік ненавидить звук, із яким дружина жує синтетичне яблуко, а дружина мріє викинути чоловіка в технічний шлюз разом із його колекцією моделей стародавніх ракет.

Реклама взагалі мала дивовижний талант зупиняти час десь між першим поцілунком і першим спільним кредитом.

Тому Сатурн став столицею кохання.

А потім — столицею шлюбних культів.

А потім — столицею шлюбного законодавства.

І, як це часто буває з людством, щойно до кохання допустили юристів, жерців і чиновників, воно одразу стало набагато дорожчим.

Орбітальний храм «Конкордія-7» висів над кільцями Сатурна, немов діамант, який Всесвіт загубив під час дуже невдалих заручин.

Дванадцять прозорих шпилів простягалися в чорний простір, ловлячи відблиски планети. Між ними тягнулися срібні арки, прикрашені тисячами світлових ниток. Кожна нитка символізувала пару, що колись присягнула тут на вічність.

Їх було понад три мільйони.

Вічність користувалася стабільним попитом.

Найбільша церемоніальна зала храму називалася Залою Безкінечної Орбіти.

Того ранку вона сяяла.

У буквальному сенсі.

Підлога була прозорою, і під ногами гостей повільно пливло кільце B. Мільярди уламків льоду відбивали сонячне світло, створюючи враження, ніби весілля відбувається над рікою з діамантів.

Над вівтарем висів символ культу Вічного Союзу — два переплетені кільця.

Під символом стояв наречений.

Корвен Даал.

Тридцять два роки.

Спадкоємець одного з найбагатших транспортних домів Титана.

Власник бездоганної усмішки, дорогого геному й виразу обличчя чоловіка, якому з дитинства пояснювали, що Всесвіт існує переважно для зручності його родини.

На ньому був білий церемоніальний костюм із золотими нитками.

На пальці чекало порожнє місце для шлюбного кільця.

На обличчі — майбутнє сімейне щастя.

На рахунку — достатньо грошей, щоб це щастя можна було юридично підтвердити.

Поруч стояв жрець Каель.

Він був високим, темноволосим і надто красивим для людини, яка офіційно проповідувала відмову від тілесних спокус.

Саме тому, підозрювала половина присутніх жінок і чверть чоловіків, храм призначав його на дорогі весілля.

Віра вірою, а маркетинг мав свої потреби.

Каель носив чорну рясу з тонкими срібними лініями, що повторювали орбіти супутників Сатурна. На шиї висів знак Вічного Союзу. Волосся було зібране назад, залишаючи відкритим обличчя з тими правильними рисами, які змушували людей ставити незручні запитання про точне формулювання його обітниці чистоти.

Каель звик до таких поглядів.

Він просто вважав їх духовними випробуваннями.

Це була зручна класифікація.

За три метри від нього, біля церемоніального пульта, Веста Рін подумала, що духовне випробування має дуже гарні плечі.

Потім вона повернулася до роботи.

Бо якщо бог справді хотів перевіряти її саме таким способом, він міг хоча б оплачувати понаднормові.

Веста не була гостею.

Вона не була жрицею.

І вже точно не була прихильницею Вічного Союзу.

Вона була ювеліркою.

Принаймні так було написано в документах.

У полі «додаткова спеціалізація» стояло:

реставрація церемоніальних артефактів.

У полі, якого не існувало в офіційних документах, можна було б написати:

злам захищених систем, контрабанда інформації, незаконна модифікація нейроінтерфейсів, дві справи про осквернення святинь і одна дуже образлива пісня про податкову службу Енцелада.

Але державні анкети мали обмеження за кількістю символів.

Веста стояла біля пульта в темному робочому комбінезоні, який облягав її рівно настільки, щоб двоє молодих жреців уже тричі втратили нитку молитви.

Її коротке темно-фіолетове волосся спадало на одну сторону обличчя.

На лівому зап’ясті мерехтів інструментальний браслет.

На правому — татуювання у формі розірваного кільця.

Каель помітив його.

Веста помітила, що він помітив.

І посміхнулася.

Жрець відвів очі.

— Обітниця працює? — тихо запитала вона.

Каель не повернув голови.

— Я не розумію запитання.

— Це добре. Значить, працює не дуже.

— Пані Рін.

— Веста.

— Пані Рін.

— Жорстокий чоловік.

Каель нарешті подивився на неї.

— Ви завжди фліртуєте під час церемоніальної підготовки?

— Ні. Іноді я ще краду.

— Дуже заспокоює.

— Я стараюся створювати атмосферу довіри.

Каель повільно вдихнув.

Веста ледве стримала усмішку.

Він був із тих чоловіків, яких особливо цікаво дратувати, бо вони мали надзвичайно дисципліноване обличчя й дуже недисципліновані очі.

На щастя для його святості, оркестр почав грати.

Гості встали.

Двері Зали Безкінечної Орбіти розсунулися.

Наречена увійшла під світлом Сатурна.

Мара Сольвей була прекрасною.

Не тією рекламною красою, яка коштує сім косметичних операцій і контракту з дизайнером генів.