Сашко з Політехніки проти ТираноZавра. Глава 18

Глава 18,

в якій аква віта не завжди адрує життя... хоча - це не точно

Ніч у Мезозої ніколи не була просто темрявою — це була густа, майже відчутна на дотик субстанція, що тиснула на плечі своєю вологою та первісною загрозою. Повітря було настільки важким, що здавалося, його можна різати ножем. Воно пахло гнилою папороттю, важкими випарами океану та гострим, металевим ароматом озону, який генерували мої Бар’єри.Сашко сидів у глибині своєї нової, вже третьої за рахунком бази, і відчував, як параноя повільно, але впевнено випалює мій раціональний мозок.

Ця схованка була моїм останнім рубежем — вузька базальтова розщелина, прихована за подвійною стіною каскадних водоспадів, які я назвав «Малим Запоріжжям». Постійний гуркіт води мав би заспокоювати, але тепер він лише створював «білий шум», у якому моя виснажена уява малювала кроки, дихання та брязкання заліза. Сашко перетворився на мисливця, який загнав сам себе в лабіринт власних страхів. Пальці, вкриті мозолями від роботи з лінзами та дротами, безперервно перебирали контакти на пульті керування датчиками. Кожен світлодіод був моїм оком, кожна сигнальна лінія — моїм оголеним нервом. Але ці нерви почали рватися.

Останні три доби система безпеки, яку Сашко вважав вінцем інженерної думки, поводилася як божевільна. Спочатку спрацювала розтяжка на східній стежці. Сашко вискочив із печери, стискаючи титанову піку з такою силою, що суглоби біліли. Серце калатало десь у горлі, вибиваючи дрібний, панічний ритм. Сашко чекав побачити його — того масивного окупанта, чия криваво-червона «Z» на скелі так довго муляла очі. Очікував на бій, на фінальну розв’язку. Але там була лише порожнеча. Лише тонка капронова нитка, що розгойдувалася на вітрі, і розірвана тушка невеликого динозавра, який з переляку кинувся не в той бік.

Потім — вибух сигнальної міни на північному плато. Сашко бачив спалах через камеру дрона, бачив, як здійнялася хмара попелу та сухої трави. І знову нікого. Тільки тіні, що розчинялися в джунглях, і крики переляканих птеродактилів. Це повторювалося знову і знову. Система фіксувала рух, активувала пастки, але ворог залишався невидимим, невловимим, наче фантом.

Мозок, звиклий до точності формул та непорушності фізичних законів, гарячково шукав помилку в розрахунках. Сашко ж проводив експерименти, витратив тижні, вивчаючи властивості цього енергетичного поля. Кидав у нього каміння, спостерігав за рухами фауни.Сашко чітко з’ясував: Бар’єр — це не просто стіна, це високочастотний фільтр біологічної маси. Дрібні ящірки, птахи, комахи проходили крізь нього, лише злегка здригаючись. Але все, що було масивнішим за п’ятдесят кілограмів, вдарялося об невидиму пружність, яка вибивала блакитні іскри. Це був головний постулат, аксіома безпеки. Окупант, цей Вова, — він же велетенська туша, мужик під центнер вагою. За законами цього світу, за логікою Бар’єра, він мав бути навічно заблокований на своєму попелищі.

«Він не міг пройти. Це фізично неможливо», — повторював Сашко собі, наче закляття. Але чому тоді пастки спрацьовують? Чому я відчуваю його присутність кожною поїною свого тіла?

Сашко почав маніакально міняти бази. Він більше не міг залишатися на одному місці довше кількох годин. Сашко переносив дзеркальні концентратори, ховав запаси вівсянки та сушених фруктів у різних розщелинах, плутав власні сліди, наче загнаний вовк. Кожен перехід був випробуванням для моїх нервів. Йшов, постійно озираючись, вдивляючись у зелену глибину папоротей, де кожен листок міг ховати вбивцю.

Там, за Бар’єром, його берег виглядав покинутим. Попелище після моєї атаки розмивало дощами, дим давно вщух. Але Сашко знав: тиша за Бар’єром — це не мир. Це затишшя перед розрядом блискавки. Окупант не міг просто зникнути. Такий тип людей, як він, не вмирає тихо в печерах. Вони приходять, щоб забрати з собою весь світ.

Сашко перестав спати. Його очі запали, шкіра набула мертвотного сіруватого відтінку, а руки тремтіли не від утоми, а від нестерпного, пульсуючого очікування. Кожна тінь від велетенського доісторичного місяця, що пробивалася крізь щілини в базальті, здавалася мені постаттю в камуфляжі. Кожен звук — чи то падіння каменя, чи то крик нічного хижака — змушував мене хапатися за піку. Сашко вибудував навколо себе систему, яка мала гарантувати мені абсолютний контроль, але замість контролю отримав паралізуючий жах.

Інтелект, який завжди був щитом, тепер став пасткою. Сашко намагався вирахувати ймовірність його проникнення, будував графіки, аналізував затримки спрацювання датчиків. Але в цьому рівнянні була одна невідома, яку він не міг осягнути. Як сила, що важить сто кілограмів, може стати невидимою?

Сашко сидів у темряві своєї печери, дивлячись на тьмяне світло екрана монітора, і раптом зрозумів: він чекає на нього. Це було божевіллям, але він чекав на цю зустріч більше, ніж на порятунок. Бо цей привид, цей невидимий окупант, став єдиною точкою опори в світі, що розвалювався. Сашко хотів, щоб зетнік прийшов. Щоб ця невизначеність нарешті розбилася об факт — хай навіть цей факт буде моїм останнім подихом.

— «Де ти?.. — прошепотів Сашко, дивлячись на порожні графіки датчиків руху. — Ти ж не можеш просто зникнути. Ти маєш бути десь тут. Ти маєш бути... помилкою в моїй формулі».

Сашко  перевірив стан джерел живлення. Все було в нормі. Бар’єр тримав периметр. Але в душі оселився холод, який не міг розсіяти жоден вогонь. Він знав, що сьогоднішня ніч буде особливою. Вологість піднялася до максимуму, водоспади гуркотіли так гучно, що Сашко ледь чув власні думки. Це була ідеальна завіса. Ідеальний час для того, хто навчився бути тінню.

Сашко піднявся, перевірив гостроту наконечника піки. ого рухи були механічними. Сашко  став додатком до своєї системи безпеки, останнім датчиком, який спрацює лише тоді, коли ворог буде вже всередині. Сашко  знову обійшов печеру, торкаючись холодних стін. Тут, у цій тісній розщелині, він був архітектором власного пекла. І знав, що будівництво майже завершене. Залишився останній штрих, який розставить усе на свої місця.