Сашко з Політехніки проти ТираноZавра. Глава 17

Глава 17,

в якій все гарне закінчується не гарно

Знаєш, на зоні була одна приказка: «Не кажи "гоп", поки не перестрибнеш, і не кажи "хазяїн", поки вертухай ключами не брякнув». Я от після того, як розніс того ящера і вивів свою «Зетку» червоним кольором, відчув себе справжнім Богом. Навіть не Богом — цілим Генеральним Секретарем цього острова. Мені здавалося, що я міцно тримаю долю за горло. Скеля з моїми малюнками тепер дивилася на ту сторону, на «західників», як нагадування про те, що сюди краще не соватися.

Ранок був паршивий. Сонце Мезозою вискакувало з-за обрію, як розпечена копійка, і відразу починало випалювати мізки. Похмілля після вчорашнього «салюту» було таке, що в голові наче ціла дивізія на марші пройшлася. Організм такі свята переносить зі скрипом. Я сидів біля свого намету, притулившись спиною до холодного базальту, і намагався влучити тремтячою рукою в горло чергової пляшки «Пшенички».

— «Ничего, Вова, — хрипів я сам собі, спльовуючи густу, гірку слину. — Сейчас подлечимся, и пускай этот маляр за Барьером хоть обрисуется своими флагами. У нас аргументы весомые, у нас "Фаготы" за спиной. Мы под Вугледаром не такое выгребали, а тут — курорт».

Згадався мені тоді один анекдот, який нам «пахан» на першій ходці розповідав. Сидить у камері запеклий урка, курить останню «приму». Заходить молодий, весь такий на пафосі, каже: «Я тут тепер головний, у мене на волі бригада була!». Старий затягнувся, випустив дим і каже: «Синку, тут головне не хто ти був, а хто ти є, коли в тебе останню цигарку відберуть». Тоді я просто поржав, а зараз... Зараз я відчував себе тим самим «старим», у якого все під контролем. У мене був склад, у мене була зброя, у мене була моя «Росія».

Я глянув на свою роботу. Червона «Z» на сонці виглядала як свіжа рана на тілі острова. Поруч — георгіївська стрічка, помаранчевий з чорним, все як має бути. А за Бар’єром, у своїй бульбашці, догнивала туша Трекса. Видовище було епічне. Я навіть подумав, що треба було б ще якогось транспаранта спорудити, щоб Хохол там точно зрозумів: його час пішов на хвилини.

Якраз тоді, коли я зробив перший рятівний ковток, небо розітнув знайомий звук. Це не був рев ящера і не крик птеродактиля. Це було сухе, механічне дзижчання. Схоже на те, як працює стоматологічна бор-машина, тільки тисячу разів гучніше. Я підняв голову, мружачись від сліпучого світла. Високо-високо, прямо над моїм сектором, кружляла якась дерев’яна хреновина.

— «Опачки... Птичка прилетела, — пробурчав я, тягнучись до "калаша", що лежав поруч у піску. — Ну давай, снижайся, я из тебя дрова для костра сделаю. Хохол решил в авиацию поиграть?».

Але дрон не знижувався. Він кружляв кругами, наче винюхував щось. Я вже бачив такі іграшки під Вугледаром — «пташки», які скидали на нас гранати прямо в окопи. Але та сторона була далеко, за Бар’єром. Я був впевнений, що воно не пройде. Але «пташка» покружляла і раптом пішла в піке. Швидко, впевнено, прямо на скелю з моїми малюнками.

Я випустив чергу. Кулі пішли в небо з тим самим сухим тріском «дзиззз», прошиваючи повітря навколо дрона, але ця дерев’яна падла була юрка. Він наче відчував мої постріли. Дрон проскочив над самою вершиною скелі, і я побачив, як з нього щось випало. Невелика така капсула, наче пляшка, наповнена якоюсь жовтуватою гидотою.

Вона вдарилася прямо об мій напис. Я чекав вибуху, чекав, що камінь розлетиться на друзки, але натомість почув лише глухе «хлюп». І в ту ж секунду моя червона «Z» спалахнула! Це не був звичайний вогонь. Це був справжній напалм або терміт — біле, сліпуче полум’я, яке буквально жерло камінь і фарбу. Воно стікало вниз, наче рідке сонце, випалюючи георгіївську стрічку, перетворюючи її на чорний попіл.

— «Ах ты ж сука! Ты чё творишь, гнида?!» — закричав я, вскакуючи на ноги.

Але це був лише початок. Дрон розвернувся і скинув другу капсулу. І цього разу він не цілив у скелю. Він цілив у мій табір. Прямо туди, де під навісом стояли ящики. Мої ящики. Моє життя.

Я бачив, як капсула летить, наче в сповільненій зйомці. Вона вдарилася об камінь прямо над складом і розлетілася вогняним дощем. Бризки цієї пекельної суміші впали на дерев’яну обрешітку ящиків.

— «НЕТ!» — цей крик вирвався в мене з самих печінок.

Я кинувся до складу, забувши про все на світі. Я бачив, як вогонь перекидається на картонні упаковки сухпайків. Але найстрашніше було інше. Полум’я лизнуло перший ящик із горілкою. Дерево було сухим, як порох, випаленим мезозойським сонцем. Воно спалахнуло миттєво.

Я підлетів до ящиків, намагаючись збити полум’я своєю курткою. Жар був такий, що в мене почало крутитися в голові. І тут я почув цей звук. «Дзинь!». Потім ще раз. І ще. Це лопалося скло.

Спирт, мій дорогоцінний спирт, виривався на волю і спалахував яскраво-блакитним, майже прозорим полум’ям. Це було найкрасивіше і найстрашніше видовище в моєму житті. Десять ящиків горілки. Двісті пляшок. Моя єдина розрада, мій зв’язок із реальністю, мій антистек... Все це зараз перетворювалося на велетенське багаття. Спирт пінився, вибухав, вогонь гудів під скелею, наче реактивний двигун.

— «Спасать! Надо спасать!» — волав я, але коли спробував витягнути хоча б один ящик, з нього вирвався стовп вогню мені прямо в обличчя. Я відсахнувся, обпаливши брови та волосся.

Потім почалося справжнє пекло. Вогонь дістався до сусідніх ящиків — тих, де лежали цинки з набоями. Почулося перше «тах!». Потім ще одне. А за секунду почалася така канонада, що я просто впав у пісок і накрив голову руками. Набої в цинках почали детонувати від жару. Кулі свистіли навколо, вдарялися в базальт, рикошетили, прошивали мій намет, рвали спальник. Це був хаос. Власна зброя тепер стріляла в мене, мстячи за мою безтурботність.

Я лежав, втиснувшись у пісок, і чув, як вибухають ПТУРи. Важкі тубуси «Фаготів» лопалися з таким гуркотом, що земля дрижала. Кожна ракета, кожен патрон, кожна пляшка... Все, що я мав, зараз злітало в небо чорним димом.