Пташина ферма

ПТАШИНА ФЕРМА

Одного дня, коли Сашко мав намір їхати зі школи додому, й з тієї причини стояв на зупинці в очікуванні потрібного автобуса, із ним сталася цікава й несподівана подія. Поруч на зупинці сиділа знайома літня жінка з великою коробкою, з якої було чутно пташине цвірінькання. Сашку дуже кортіло поглянути, що там всередині, й він підійшов до коробки та побачив цілу купу малесеньких курчат. Одне з них чорного кольору жінка дала хлопчині потримати й, усміхнувшись, сказала:

- Якщо дуже хочеш, то забирай! Тільки дивись: доглядай за ним як слід.

Сашко не міг повірити своїй удачі: йому подарували живе курча. Він притулив його до себе, щоб пташеняті було тепліше й відчув як шалено б’ється маленьке сердечко. Не тямлячись від щастя він прибіг додому й ще з порогу почав гукати до тата й мами. Але не встиг він розказати новину про свою удачу, як помітив у коридорі свого будинку схожу коробку. «О це так сюрприз! Невже у мене сьогодні подвійна удача?!» - зрадів Сашко й з цікавістю заглянув у коробку. Там були маленькі пухнасті жовті пташенята.

- Та це ж каченята? – здогадався він. - А мені тітка на зупинці курча подарувала! Можна його пустити до каченят?

- Ні, краще ми курчаті окрему коробку поставимо, бо його маленького можуть ображати значно більші за розмірами каченята.

- Я теж найменший в класі. Може мене теж варто перевести в інший клас? – скоріше сам до себе тихо промовив Сашко, згадуючи як сьогодні на перерві однокласник погрожував йому, називаючи малявкою, і цей неприємний спогад мало не зіпсував його чудового настрою.

- Тебе чекає самотність, чорний друже, - сумно мовив Сашко до курчати. – Хіба-що батьки надумають завести ще й курей.

Пташенят гріли й годували, але курча чи то від самотності чи то ще з якоїсь причини з кожним днем все більш ставало кволішим й його віддали сусідці, в якої було багато курей. Можливо серед своїх йому буде краще.

А каченята дуже стрімко росли й поступово замість милого жовтого пуху у них почало з’являтись доросле пір’я білого, чорного та коричневого кольору. Коли вони добре підросли та зміцніли, їх переселили з тісної коробки у невеликий пташиний сарай, звідки вдень їх випускали на прогулянку й вони поважно ходили на задньому дворі, постійно щось їли й, як наслідок, весь час поганили на всьому задньому дворі. Єдине добре, що хоча б не крякали цілими днями, як інші качки, бо були так званої мускусної чи «німої» породи.

Якогось дня, гуляючи на подвір’ї, Сашку закортіло погладити якусь із качок, бо що то за домашня тварина, якщо її не можна потримати в руках, попестити чи погратись. Він пішов на задній двір, де паслися качки, але виявилося, що впіймати бодай якусь із них не так-то просто. Птахи тікали від нього у різні боки й навіть злітали на дах сараю, куди Сашку вже точно не дотягнутись з його невеликим зростом. В цих марних спробах схопити хоч когось й бігаючи за цими пернатими істотами туди-сюди, Сашко несподівано послизнувся на качиному посліді, яким була помічена майже уся територія позаду будинку. Впавши, аж розплакався з розпачу, бо весь вимастився й тепер від нього пахло гірше, ніж від малюка, який бігає у памперсі зі свіжим «сюрпризом». Сашко повільно поплентався додому, уявляючи, яка рада буде зараз мама, коли побачить його такого. В цей же час качки продовжували незворушно сидіти й байдуже походжати у своїх справах, і від того Сашкові стало ще більш прикро, бо не діждався від них жодної краплі співчуття чи розуміння, на які підсвідомо сподівався. «Мабуть, таки не з кожним можна подружитись, - подумав Сашко. – Потрібні хоч якісь спільні інтереси та, як мінімум, взаємне бажання. От кошеня Тигрик, наприклад, любить, коли його пестять, і мені від того приємно. Песик Горішок полюбляє гратися з м’ячем, як і я. А качки що? Окрім їжі, мабуть, їх більше нічого не цікавить». Сашко був злий на птахів й, зайшовши до хати, одразу звернувся до тата:

- Тату, ну чому ти не завів, наприклад, папуг? З ними було б набагато цікавіше, вони б розмовляли зі мною. А ще краще давай заведемо когось, кого я зможу потримати чи погратись.

Тато у відповідь лише посміхнувся, обіцяючи подумати, а мама лишень сплеснула в долоні, побачивши в якому брудному стані та з яким запахом зайшов до хати Сашко.

- Просто ми з качиним сімейством не зійшлися характером, - знизав плечима той та пішов до ванної кімнати.

По осені качок ставало все менше і менше й до зими їх не стало жодної. «Мабуть, полетіли у теплі краї», - подумав Сашко. Але коли з настанням весни качки так і не повернулись, Сашко навіть почав трохи сумувати за ними. Зате тато, врахувавши побажання сина, завів у господарстві дещо, що можна було нарешті потримати та погратись…