Горішок

ГОРІШОК

Сашко завжди мріяв про песика і одного разу тато таки приніс в дім пухнасте кругленьке цуценя. Воно було дуже кумедне та метушливе. Шморгало носиком та весь час бігало туди-сюди, намагаючись знайти для себе підходяще місце. Сашко назвав його Горішком за коричневий колір шерсті, міцні лапки та кругленький животик. Цуценя було невідомої породи, але, мабуть, мало родичів серед собак великих порід, бо, як то кажуть у казках, росло не по днях, а по годинах.

Поки було тепло на вулиці, Сашко грався із Горішком, намагаючись навчити його деяких команд. Але потім почалося навчання у школі, осіння холоднеча та часті дощі і цуценяті стали приділяти уваги менше. Від того воно дуже сумувало і ввечері, коли всі приходили додому, воно з радістю бігло до своїх господарів й стрибало в обійми. І поки воно було маленьке, така щира радість неабияк тішила та через кілька місяців миле цуценятко перетворилося на великого молодого пса, який своїми обіймами міг звалити з ніг з намірами щиро обцілувати з голови до ніг. Горішок не міг збагнути чому господарі залишалися невдоволені такою бурхливою любов’ю й щоразу лаялися на нього, йдучи додому усі в багні та собачій слині. Врешті-решт тато Сашка вирішив посадити песика на ланцюг, так як виховувати його було геть ніколи. Відтоді Горішок ще більше засумував й час від часу намагався вирватися на свободу.

Одного такого дня, коли пес вкотре зірвався з ланцюга, Сашко вийшов на прогулянку, нічого не підозрюючи. Хлопчик не помітив, що собаки немає біля буди, й пішов на задній двір погратися. Кошлатий звір вилетів зовсім несподівано з іншої сторони будинку. Він пронісся, мов вихор, збивши з ніг наляканого Сашка та ледве не розчавивши кота, який трапився йому на дорозі. Останній з пронизливими криками «Мяу» ледве встиг відскочити й забитися в вузьку шпарину, звідки його не зміг би дістати Горішок. Набігавшись навколо будинку, Горішок дременув на шаленій швидкості через городину на луг, намагаючись вполювати там чиюсь гуску. Згодом прибіг назад увесь у пір’ї та будяках. Сашко знав, що за такі витівки песику перепаде від тата, й він спробував покликати Горішка до буди. Але той вже геть втомився від біганини й, висолопивши язика, ліг на траву в садку й навіть не збирався рухатися з місця. Сашко спробував було підняти його, але де там. Горішок, мабуть, важив уже більше самого Сашка. Тоді хлопчина почав його штовхати, як буває штовхають поламану автівку, яка не хоче їхати:

- Ну, іди ж! Іди на своє місце, Горішок, бо перепаде тобі від тата! Ох! – аж задихався.

Але пес ні на сантиметр не просунувся. Лизнув Сашка по носі й ліг відпочивати далі. Потім раптово підвівся, чи то винюхавши кота чи то знову гуску, й, зірвавшись з місця, помчав ракетою вкотре шукати пригод.

Сашко впав й зрозумів, що без татової допомоги справі не зарадиш. Згадав зимову прогулянку з Горішком, коли не зміг стримати його у бажанні бігати за вітром, й собака потягнув хлопчину сніговими стежками тому, що той міцно вчепився в повідець. І тоді було уже незрозуміло чи то Сашко вигулює пса чи то пес вигулює Сашка в умовах екстриму. В такі хвилини він почувався безпорадним і більш за все мріяв швидше стати таким великим та сильним як тато, щоб Горішок слухав лише команди Сашка і був не просто сторожовим собакою, а його особистим другом. Тому хлопчина частіше грався з кошеням, аніж з Горішком, бо вважав останнього більше татовою власністю. А Горішок ніяк не міг збагнути чому Сашко більше приділяє уваги тому маленькому клубочку шерсті, який тільки те і робить, що ліниво ніжиться там-сям, і так мало грається з таким веселим та енергійним песиком, яким себе почував Горішок. І саме тому пес щоразу невдоволено гавкав, коли Сашко брав на руки кошеня, намагаючись таким чином привернути до себе людську увагу.

Отож Сашко побіг в дім, голосно гукаючи тата, бо тільки він міг упоратися з тим міцним і великим звіром на ім’я Горішок. Тато ж, в свою чергу, взявши собачий повідець із собою, пішов шукати собаку на лузі. Сашко хвостиком побіг позаду.

- Горішок, до мене! – гукнув суворо тато.

З кущів виглянула спочатку коричнева мордочка з чорним носом, потім кудлата голова з настовбурченими вухами й врешті весь собака вибіг, радісно махаючи хвостом. Але тато був геть не в гуморі, особливо коли побачив гусяче пір’я в зубах у Горішка. Він сердито потріпав собачий загривок, показуючи своє невдоволення, й прив’язав до собачої шиї міцний повідець. Дорогою додому тато весь час сварився на пса, який винувато потупив карі очі у землю, обережно поглядаючи час від часу на господаря. Сашкові стало дуже шкода песика, але що тут вдієш, за порушення правил завжди йде покарання. Це хлопчина пізнав на власному досвіді, коли минулого тижня взяв без дозволу татові інструменти. Просидівши два дні без улюбленої комп’ютерної гри, Сашко зрозумів, що тата краще не сердити.

Ввечері Сашко виніс песику поїсти й, присівши біля бідолахи, задумався.

- Чому ж ти, Горішок, мене не послухав? Тепер ти будеш покараний і тебе не візьмуть на прогулянку…Хоча, звісно, я тебе розумію. Тобі, мабуть, нудно тут весь час сидіти біля буди й тільки спостерігати за всім зі сторони, не беручи участі ні в чому. Це, мабуть, так, якби я весь час сидів вдома й спостерігав за усім, що відбувається навкруги, лише через вікно. Або як нещодавно було у школі, коли хлопці грали в якусь цікаву гру, а мене до себе не брали… Тебе теж не беруть нікуди і цим ми з тобою схожі. Та я тобі обіцяю, що відтепер я намагатимусь частіше гратися з тобою.

Песик тихо завив, неначе розуміючи той сум у голосі та щире співчуття маленької людини. Він поклав голову Сашкові на коліна й вони сиділи у вечірній тиші, слухаючи цвіркунів й мовчки розуміючи одне одного, поки тато не покликав сина додому.