Тигрик

ТИГРИК.

Сашко ріс допитливим та життєрадісним хлопчиком. Він мав маму і тата та ходив до школи, як усі звичайні діти. Однак, він не мав ні братика, ні сестрички й мав складнощі в спілкуванні з іншими дітьми. Діти часто дражнили його, вважаючи його дивним тому, що він був сором’язливим та мовчазним. Він не бігав разом з іншими на перервах, а весь час сидів на самоті, малюючи усіляких тварин та живих істот, яких обожнював й вважав більшість із них своїми друзями.

В його родини був невеликий будинок з подвір’ям та кішка Муся, яка восени народила кошенят. Усіх малих розібрали, окрім одного, якого Сашко назвав Тигриком за його смугасту шерсть та дикий характер. Кошеня вперто не хотіло йти на руки, кусаючись та дряпаючись. Воно щоразу ховалося від усіх, вибігаючи тільки для того, щоб вхопити шматок їжі й знову сховатись. Потім воно тихо бурчало у своїй схованці, побоюючись, що хтось захоче відібрати у нього їжу. І така поведінка кошеняти дивувала усю родину, так як мама-кішка Тигрика була абсолютно ручною та спокійною. Сашко не міг змиритися з таким станом речей та вирішив за будь-що потоваришувати з Тигриком.

Одного вихідного дня Сашко вийшов на прогулянку, взявши із собою дещо смачненьке для кошеняти. В той день яскраво світило весняне сонечко, хоч і було ще досить прохолодно. Сашко знав, що Тигрик, як справжній козак, полюбляв сало, тож винюхавши знайомий запах, кошеня невпевнено вилізло зі схованки й запитливо глянуло Сашкові у вічі.

- Хочеш з’їсти? – у відповідь хитро запитав Сашко. – Ходи до мене, не бійся…

Кошеня, нічого не підозрюючи, попрямувало до шматка сала, але тільки-но воно хотіло його вхопити, як їжа дивним чином втекла від нього й знову почала манити своїм смачним запахом трішки вже далі. Тигрик невдоволено забурчав й стрибнув знову, намагаючись впіймати сало, яке втікало знову і знову. Врешті кошеня зупинилося, не розуміючи, що відбувається. Йому не сила була збагнути, що шматок сала Сашко прив’язав до мотузочка й підтягував до себе все ближче і ближче. Та кошеня недарма звалося Тигриком. У ньому прокинувся хижий інстинкт і воно завмерло в очікуванні зручного моменту для вдалого стрибка. І такий момент настав. Щойно Сашко на хвилинку відволікся, глянувши на горобців, що визбирували крихти неподалік, як в ту ж хвилину Тигрик скочив й, вирвавши сало, чимдуж побіг до схованки, смакуючи свою перемогу.

Але Сашко не збирався здаватися й наступного дня він просто налив у мисочку молока. «Молоко рідке й кошеня ніяк не зможе вхопити його та втекти», - міркував він. Сашко сховався, щоб не відлякувати кошеня, й почав чекати. Тигрик висунув мордочку зі схованки й оглядівся навколо. Не помітивши ніякої загрози, він обережно наблизився до молока й почав спрагло лизькати цю білу смакоту. Сашко тихенько почав підходити, бажаючи приголубити маленького пухнастика, але Тигрик, почувши кроки, вирячив від страху очі й, намагаючись втекти, впав у миску з молоком. Так увесь у молоці і дременув, куди бачив, залишаючи мокрі сліди за собою.

Сашко був геть розгублений, він знову потерпів поразку в налагодженні контактів із котячим світом. Прийшовши додому, дістав кілька книжок про тварин й почав шукати відповіді на друкованих сторінках. Захопившись читанням, не помітив як до нього підійшла матуся й ніжно покуйовдила його русяве волосся.

- Все в порядку, синку? – запитала вона. – Ти ніби чимось заклопотаний…

- Я не можу приручити Тигрика, - сумно зізнався Сашко. – Чому він весь час від мене тікає?

- Кошеня можна приручити лише терпінням та любов’ю. У тебе все вийде, синку, якщо ти доведеш йому свої дружні наміри.

Наступного дня Сашко виніс попоїсти кошеняті й вирішив не ховатися, а чекати його біля їжі. Тигрик довго не наважувався вийти, але відчуття голоду все таки виявилося сильнішим за відчуття страху. Він обережно підійшов до миски, дивлячись на Сашка, який спокійно сидів поруч і смакував яблуко. Потім кошеня понюхало свою їжу та їжу Сашка й, зрозумівши, що в його мисочці пахне набагато краще, ніж оте Сашкове яблуко, почало квапливо їсти. В цей момент Сашко спробував легенько погладити Тигрика, але той знову весь напружився й забурчав. Сашко трішки почекав, щоб кошеня наїлося, бо сита тварина завжди спокійніша за голодну, і спробував ще раз, пояснюючи при цьому кошеняті, що він ніяка не загроза, а його щирий друг. Тигрик напружив вуха й зупинився на хвильку, намагаючись зрозуміти людську мову, поки людська рука приємно чухала його за вушками. За звичкою він хотів було знову дременути, куди очі дивляться, але раптом відчув, що люблячий дотик друга - це, виявляється, приємна річ. Контакт відбувся і Сашко був дуже задоволений цим. Після того знаменного дня він щодня годував кошеня та пестив. А через кілька тижнів Тигрик вже сам прибігав до нього, щоб погратися чи потертись об його руки, бажаючи пестощів.

- Тепер ми з тобою друзі, Тигрику, - мовив хлопчина, погладжуючи пухнасту шерсть кошеняти. - Шкода, що у школі не так просто знайти друзів. Хіба-що спробувати пригостити когось цукерками, бо якщо я принесу у школу сало та буду усіх куйовдити за волосся, то це навряд чи допоможе. Як ти гадаєш, Тигрику?

Кошеня намагалось зрозуміти Сашка (принаймні йому хотілось вірити в те, що Тигрик його розуміє) й у відповідь тихо муркотіло, заглядаючи Сашкові у вічі, неначе промовляючи «Я буду твоїм другом, не сумуй». В ті миті Сашко тішився, що світ такий різноманітний на живі істоти і завжди можна знайти собі товариша, якщо не в людському, то в тваринному світі. Проте ця мила картина геть не тішила песика на ім’я Горішок, який також жив у цьому дворі. Але це вже інша історія…