41 розділ

Саша

Прийшла до себе в знайомій спальні. Герцог Азарійський знову влаштував нас із Куро у своєму особняку. Ні, зручна постіль, смачні обіди та величезна ванна, звичайно, компенсували інші незручності, але мені більше подобалася своя маленька кімнатка в академічному гуртожитку. Там я була вільна, а тут підкорялася прийнятим у суспільстві правилам. От і зараз, незважаючи на звірячий голод, мені доведеться чекати до сніданку. Адже в пристойних будинках, тим паче в гостях, не прийнято випрошувати собі перекус.

Так я думала, поки шлунок не прилип до спини. Сніданок у цьому будинку зазвичай подавали близько дев'ятої, а зараз лише 6:30. Вода в глечику закінчилася ще півгодини тому, та й від її кількості рулади в животі тільки посилилися. Хоч би фрукти якісь для перекусу залишили! Не квіти ж мені жувати?

Що ж, я людина проста, до етикету не привчена, мені можна і на кухні покопатися. Якщо кухарі відмовляться годувати, я зможу сама собі їсти щось зварганити. Ми не горді! Куро був абсолютно зі мною згоден. Втім, впевнена, повечеряв він добре. Інакше звідки б у мого котика намалювалися такі круглі боки. До речі, а коли він встиг їх відростити? Який сьогодні день?..

Кухню відшукала за запахом. Незважаючи на ранній час, робота тут кипіла на повну силу. Щось шкварчало, булькало і явно збігало на плиту.

- У вас горить... - пискнула я хлопцеві, приблизно мого віку, але разів у три більший, що якраз пробігав повз. Цікаво, всі кухарі такі огрядні чи це просто мені щастить?

Хлопець спіткнувся, перевів на мене шокований погляд і випустив із рук величезну металеву миску. Уявляєте, який зчинився гуркіт? Робота на кухні відразу ж встала. Всі присутні завмерли, як ховрахи в полі, дивлячись на нашу голодну компанію.

- Горить! - нагадала я, щільніше загортаючись у великий банний халат. Так-так! Я була в халаті. А що вдієш? Ну, не було в кімнаті іншого одягу. Не нічною ж сорочою мені хизуватися? Хоча, в тому балахоні, який на мене натягнули, можна навіть на вулицю виходити, не замерзнеш.

Після мого зауваження хтось голосно принюхався, ойкнув, і все знову почало рухатися. Якоїсь миті здалося, наче про мене забули. В голові зародилася хитра думка, тихенько прослизнути в бік комор і чогось собі поцупити. Але мої  мародерські плани перепинив пузань у великому білому ковпаку та фартуху. Його гучний бас змусив здригнутися скляний посуд, не те що мене.

- Чим можу служити, пані?

Ага-а... Отже, розкусили! Немає більше сенсу ховатися... І що тепер зі мною буде?.. Імператор, мабуть, оскаженів!.. «Так, Сашо! Зараз не місце і не час думати про майбутнє. Видавай швидше список необхідного, а то з голоду помреш, якщо герцогиня не добила!»

- Мені б чогось перекусити до сніданку... - і погляд такий нещасний, як у котика зі «Шрека»! Чоловік навіть на крок відступив. Чого це він? Адже я не його з'їсти хочу! – Бутербродик якийсь, чи хоча б сиру шматочок…

І треба ж було в цей момент голосно гаркнути моєму шкодливому вихованцю! Кухар різко зблід, похитнувся і зник, ніби його й не було.

- Ну, от, - повернулася до винуватця екстреного відступу працівника кухні, - залишимося ми з тобою не ївши і не пивши. А чому, не знаєш?

Куро винувато повісив вуха. От як він так може? Одним своїм пригніченим виглядом змушує прокидатися моє сумління. Адже я сподівалася, хоча б сьогодні воно трохи поспить. Надто вже ми перепрацювали останнім часом.

Спробу ретируватися назад у кімнату присік той самий чоловік. Виявляється, поки я копалася в собі, ця широкої душі людина, накрила нам з котиком цілий бенкет: від супчику і каші з м'ясом, до коржиків з тістечками. Неймовірно! Щиро подякувавши мило почервонілому кухарю, я загубилася між тарілками. Маленький перекус загрожував перерости у справжню обжирайлівку.

- Кхе-кхе, - почулося десь над головою.

Ой, здається, навіть не вперше! Це ж треба було так захопитись. Підняла очі й побачила герцога Азарійського, старшого. Чоловік з цікавістю розглядав мене з ніг до голови. Та-ак!.. Уявляю, на що я зараз схожа… Адже я навіть гребінця не знайшла! Волосся дибки, халат перекосило, моська в кремі... Аж надто смачними виявилися місцеві солодощі!

- Дозвольте до вас приєднатися? - мовчки вказала на стілець навпроти. А що вдієш? У горлі встало демонове тістечко і ніяк не хотіло проштовхуватися далі.

Помітивши мою почервонілу від натуги фізіономію, чоловік підлив у витончену чашечку чаю. Випила залпом! Нехай думає, що завгодно, а мені жити хочеться!

- Радий, що вам уже краще, - зауважив голова Таємної канцелярії, шматуючи на тарілці яєчню. Сподіваюся, він не мене зараз уявляє на її місці. - Які плани на майбутнє?

Дивне запитання. Я навіть зависла на мить.

- А в мене є майбутнє? - запитала дуже обережно, не дозволяючи собі зайвий раз надіятися.

- Звісно! - підняв на мене здивований погляд чоловік. – Як і в усіх нас після вашого героїчного вчинку. То чим би ви хотіли зайнятися?..

- А які є варіанти? - ранок ставав що далі, то радіснішим.

- Ну, - Грегоріан Азарійський несвідомо потер ледь помітну щетину, - ви можете отримати титул, землі і вдало вийти заміж…

Скривилася так демонстративно, ніби в мене одразу вся щелепа розболілася.