39 розділ

Саша

- Ви знущаєтеся? - знесилена обернулася до Сутінкової завіси.

По той бік за мною уважно спостерігав Темний бог. Зустрівшись з ним поглядом, мене пересмикнуло від поганого передчуття, а його обличчя оживила задерикувата усмішка. Оце так! Не думала, що цей шматок граніту здатний відчувати ще хоч якісь емоції. І якби не ситуація, в якій ми всі опинилися, я б навіть щиро зраділа за нього, а так… Вибачте, шановний, але вам доведеться посидіти у своєму світі ще якусь тисячу років!

Прозорим куполом між світами поповзла ледь помітна тонка тріщина. З кожною секундою вона невблаганно зростала. Якщо цього не зупинити, здійсниться мрія божевільної – світ паде! Ех, герцогине, хіба вас не вчили, що не можна сліпо довіряти мужикам, навіть божественним?

Якось підвелася і, хитаючись, попрямувала до майбутнього розлому. Я вже чула, як за спиною приходили до тями півтори сотні людей, як полегшено зітхали жінки і завзято жартували чоловіки. Щасливий той, хто в не знає, так? Сказати їм, що бій ще не закінчено, чи нехай трохи відпочинуть?..

Підійшовши впритул, усіма силами намагалася не звертати уваги на червоні очі тисяч потойбічних істот, що з кровожерливістю на бридких морда спостерігають за мною, та один зацікавлений. Саме зацікавлений! Не було в ньому ні злості, ні ненависті, тільки щирий інтерес, наче дитина спостерігає за жуком, що без упину копошиться в банці. І цим жуком була я! Що ж, краще я буду живим жуком, ніж шматком сирого м'яса.

Зосередившись на своїх відчуттях, мені здалося, ніби від перепони віє знайомою енергією. Хоча чому «ніби»? Адже її створили боги цього світу, всі ті, з ким я вже зустрічалася, і чия магія тече в моїх магканалах. Можливо, за допомогою магії можна спробувати склеїти тріщину, яка невблаганно збільшується? Як там кажуть: хто не ризикує? Була лише одна маленька проблемка - я виснажена! Сонечко, викинувши свій максимум, терміново вимагало підзарядки. Руки та ноги дрібно тремтіли, голова паморочилася, в роті – Сахара. Доведеться видавлювати із  себе останні крихти, проте цього навряд чи вистачить... Вибачте, Матінко, я все ж таки не впоралася!

Глибоко вдихнула. Ех, не в моїх правилах скаржитися, настав час діяти! «Знаю, моє гарне, ти втомилася, але треба ще трохи попрацювати. Не лінуйся!» Приклала ліву (частково робочу) руку до тріщини, і випустила тонкий струмок магії. Немов клеєм, я намагалася заповнити виниклу порожнину. Помалу вона заростала, але в цей же час десь поруч виникала нова. Потрібно бути геть божевільним, аби не зрозуміти, зі мною граються! Його радує спостерігати, як я з останніх сил намагаюся врятувати вже приречений на смерть світ. Він виніс свій вердикт, і міняти нічого не збирається. Та час ще є, тож можна і розважитись!

Мені було боляче від усвідомлення свого безсилля. На очі наверталися не прохані сльози. Це не жалість, це образа! Я втратила два щасливі роки в академії, ганяючись за божевільною герцогинею та її вихованцями, а що натомість? Адже могла з таким самим успіхом веселитися з друзями, вчитися і працювати, жити повноцінним життям, більше часу проводити з бабусею Рогнедою... І хто в цьому винен? Правильно, самовпевнена баба і хитренький божок! І я маю їм це пробачити? Хіба вони на це заслуговують? О, ні! Нізащо!

Злість скипіла всередині, бадьорячи і повертаючи думкам ясність, а ногам стійкість. Не здамся, навіть якщо доведеться тут померти! Вибач, Куро, але я інакше не можу!

Мабуть, я надто голосно думала, бо наступної миті поряд зі мною присів мій маленький котик і, ніжно гаркнувши на всю горлянку, подивився на збуджених потвор по той бік. Його спокій повернув мені оптимізм. Що ж, якщо помирати, то тільки з музикою!

Вигребла останні крихти з резерву, перетворивши своє джерело на ледь мерехтливу іскру (принаймні, нечисті не дістанеться ні краплі моєї магії), і приклала долоню до центру розлому.

- Вибач, друже! - почухала карракала за вушком. – Але нам доведеться розлучитися…

- Не поспішай, - почула я поряд до болю знайомий веселий голос. Не може цього бути!

На мене радісно дивилися рідні зелені очі. "Рідні"? Коли це я так встигла прив'язатися до них? Що за дурниці народжує моя стомлена підсвідомість? Але ж серцю не накажеш, а воно, шкодливе, було абсолютно щасливим побачити живого і здорового Ізміра Азарійського.

Ізмір Каррітер Азарійський

Він бачив все: і її бій, і її виснаження, її біль і відчай, але допомогти нічим не міг. Як би не розривалося на частини серце, бій із Темрявою йому не виграти. Вона - Істинне Світло, нікому іншому там не місце. Тільки коли на місці страшного монстра залишилася пошарпана, проте все ще жива герцогиня Беренсьє, Ізмір кинувся до коханої. Душа тріумфувала рівно до того моменту, як він помітив те, що не на жарт стривожило. Перешкода між світами руйнувалася.

Саша з останніх сил намагалася стримати тріщини, що повільно розповзалися. "Нічого не вийде!" - подумав хлопець, міцно стискаючи кулаки. Можливо це через виснаження, але їхній зв'язок із Грейс знову повернувся, і він виразно відчув її розпач. Розпач, який, тим не  менш, стрімко переріс у рішучість. Вона не здавалася! І ніколи не здасться, адже це суперечить її живій натурі, за яку майбутній імператор так щиро її покохав. Тож, чи варто йому самому опускати руки? Звичайно ж ні!

Посміхнувшись, Ізмір наблизився до дівчини і накрив своєю жорсткою долонею її тендітну кисть. «Така смілива і така ніжна» – раділо серце. Поруч із нею він готовий до будь-яких подвигів, навіть померти!