29 розділ

Ізмір Каррітер Азарійський

«Швидше! Швидше! Швидше!» - билася в його голові одна єдина думка, немов спійманий птах у клітці. Він не знав, куди біжить, але чітко відчував, часу мало. Його вело серце, бо розум навідріз відмовився сприймати те, що відбувається.

Вулиці, люди, тварини… Картинки змінювали перед очима одна одну, не затримуючись ні на мить. Єдине, що відпечаталося в його голові, це обличчя охоронця, котрий спробував перегородити йому шлях до бажаної мети. Всього на мить він зупинився, щоб як слід врізати цьому нахабі, який посмів йому завадити, і знову кинутися в погоню за передчуттям.

В якийсь момент у свідомості промайнула здогадка: «Арена? - думка пробрала до кісток. – Що вона там забула?» Тільки те, що Ізмір побачив, наблизившись, змусило його серце на мить зупинитися.

Саша, мов вихор, кружляла, розмахуючи золотими батогами і відбиваючи атаки когось невидимого. Її обличчя і руки були пошматовані порізами, а одяг густо зрошений кров'ю. "Що відбувається?"

Неподалік хлопець помітив пухкого чоловіка, котрий уважно стежив за діями цілителя, час від часу коментуючи те, що відбувається. Сенс його слів ніяк не доходив до хлопця, ніби він дивився на все крізь товсте скло.

Раптом карракал гучно верескнув і повалився на бік. Цей звук, наче кувалдою, розбив «панцир» довкола Ізміра. Світ став яскравішим, а картинка чіткішою. Придивившись, бойовик помітив і величезну сяючу на сонці тварюку, і мертвого чоловіка неподалік, і бліде від втоми обличчя цілителя.

Довго не думаючи, він кинувся на поміч.

- Що ти тут робиш? - обурилася дівчина, тим не менш, не відриваючи погляду від тварюки.

- Прийшов допомогти, - відповів герцог, накладаючи на Сашу та на себе щити. - А ти, я бачу, вже веселишся!

- Ізміре, - огризнулася Грейс, - забирайся звідси! Негайно!

- Ні! - остаточне і безповоротне. Він не кине її в смертельній небезпеці, навіть якщо доведеться самому померти!

- Ізміре! - сердилася дівчина, перехоплюючи чергову атаку тварюки на себе. Вона грубо відштовхнула хлопця з траєкторії удару, дозволяючи звірові завдати собі шкоди.

- Що ти робиш? – обурився бойовик. - Я й сам можу за себе постояти!

- Відійди! - коротко та ясно. Не розмінюючись ні на почуття, ні на сторонні емоції. – Тобі тут не місце!

Останні слова вразили у саме серце. Чому?.. Чому вона так до нього відноситься? Адже колись вона довірилася йому? Відкрилася!.. Так, відкрилася, коли думала, що хлопець раз і назавжди про все забуде! І він справді забув! Про все, що було, навіть про свої почуття. Адже насправді вони нікуди не поділися! Інакше чому йому так нестерпно бачити, як Саша страждає? Чому кожен її поріз випалює аналогічний на його серці? Чому так важко не стати між нею і чудовиськом, навіть якщо єдина його доля в такому разі – це смерть? Чому вона не розуміє, що він кохає її! Саме так, кохає! Нарешті він може собі зізнатися у цьому! Він закохався ще тоді, коли вперше побачив. Закохався у симпатичного незграбного хлопця з дивовижними очима кольору грозового неба! У його посмішку, у його рухи, в його манеру сидіти, ходити, і навіть у те, як він хмуриться чи закушує губу. Чому він зрозумів це тільки зараз, коли ось-ось втратить найдорожче, до чого з такими труднощами йшов! Хіба це справедливо? Хіба він не заслужив свого шматочка щастя?

Щомиті, з кожною думкою щось піднімалося з глибин його душі. Щось потужне, руйнівне, небезпечне, та при цьому воно все ще залишалося частиною його самого! Отже, він напевно зможе керувати цією хвилею. Ізмір прийняв бойову стійку, підтягуючи до рук усю ту міць, яка величезним смерчем розгорталася всередині нього! Більше, більше, ще більше! На кінчиках пальців спалахнули язики полум'я, з кожною миттю розгораючись все яскравіше, розростаючись, як лісова пожежа, охоплюючи хлопця з головою.

Молодий герцог не зовсім розумів, що відбувається. Він діяв інстинктивно, довірившись чуттям та власному тілу. Зібравши стихію у велику вогненну кулю, хлопець кинув її в соуру. Тварина спалахнула, наче сірник, приголомшуючи округу нестерпним вереском і катаючись по траві. Невже це все? Невже він зміг таки перемогти найнебезпечнішу істоту у світі?

- Сашо, ти як? - підбіг Азарійський до дівчини, яка саме піднімалася з землі після останнього нападу.

- Іди звідси, Ізміре! Бій ще не закінчено! – відповіла цілитель, прямуючи до свого вихованця. Вона схилилася, провела рукою над глибокими порізами, що тяглися від шиї до задньої лапи, і за мить на місці травми біліли свіжі рубці.

Бойовик нічого не відповів, лише міцно стиснув кулаки. Він не збирався тікати, немов боягузливий джарах, та позаду щось голосно зашипіло. Не може бути!

Коли хлопець обернувся, на нього дивився соуру. Величезний, в два рази більше попереднього, з обгорілою шкірою і шаленими червоними очима. Хіба таке буває? Чому він не помер?

- Затримай вченого! - наказала дівчина, готуючись до нового нападу. – Не дай йому втекти!

Саша

Соуру виявився сильнішим, ніж я сподівалася. Навіть знаючи вразливі місця, дістатися до них не так просто. Доводилося щоразу підставлятися під удар, проте цього явно було мало. Істоті весь час вдавалося вислизнути. Чорт!