27 розділ

Ізмір Каррітер Азарійський

Починаючи з минулої ночі його всього трясло, наче від страху. От тільки боявся хлопець не за себе. Дивна тривожність, схожа на погане передчуття, не давала спокою. Щось має трапитися! Щось, що змінить його життя не в кращий бік! Проте пояснити, що саме, не вдавалося ні собі, ні батькові, котрий категорично відмовився випускати сина з кімнати. Ні вмовляння, ні погрози на голову Таємної канцелярії не діяли. І що тепер робити? Не у вікно ж йому стрибати?

Ідея, що раптом зародилася в голові, могла б спрацювати, якби не одне «але»! Навіть якщо не брати до уваги сигнальні маячки, розкидані по кімнаті, які одразу попередять гвардійців про його відсутність, захисний бар'єр самого палацу не дозволить втікачеві скористатися єдиним шансом. Якщо не вб'є, то покалічить напевно. Ще й підніме на вуха всю охорону.

От тільки невідома сила, незважаючи на розсудливість, все ж таки потягла хлопця до величезної дерев'яної рами. За вікном якраз світало. Сонце вже піднялося над горизонтом, проте холодний важкий туман все ще стелився понад землею. Місто, яке ледве виднілося десь там позаду замкового саду, потроху прокидалося. Незабаром настануть заморозки, і в Алеррам завітає красуня-зима. Не розуміючи чому, молодий герцог мріяв побачити справжню білу зиму. Щоб багато снігу, тріск дерева у каміні та чашка чогось теплого в руках. Так, це саме та казка, якої він так щиро бажає!

І найдивніше те, що ніколи раніше його не спокушали ні мороз, ні свист завірюхи за вікном, ні шелест міріад сніжинок, що лягають на землю, заколисуючи її аж до весни. Струснувши головою, аби прогнати дивовижне видіння, хлопець відчинив вікно. Потрібно якнайкраще провітрити голову, поки його хвора після травми свідомість не вигадала собі ще чогось дивного. Розкривши обидві стулки навстіж, Ізмір раптом зрозумів, він не відчуває знайомого поколювання в кінчиках пальців як тоді, коли людина торкається захисного контуру. Хлопець з побоюванням перегнувся через підвіконня і задоволено посміхнувся.

- Не знаю, що ти зі мною зробила, Сашо, та мені це починає подобатися!

Довго не думаючи, бойовик стрибнув униз. Тіло саме згадало закляття для левітації, яке неодноразово дозволяло герцогу стежити за цілителем. М'яко приземлившись, він чимдуж кинувся до дальнього кінця саду. Там, між вічнозеленими заростями живоплоту, є маленька, геть не помітна хвіртка. Він знайшов її давно, ще років десять тому, якщо не більше. Будучи цікавою дитиною, Ізмір облазив цей сад зверху-донизу, вздовж і впоперек. Хлопець завжди знав, що рано чи пізно йому це знадобиться.

Вже біля самого виходу, Азарійський-молодший якимось чином відчув, голова Таємної канцелярії дізнався про його втечу.

- Пробач, батьку, - криво усміхнувся бойовик, замикаючи за собою хвіртку, - але так треба!

Саша

Повертаючись вчора додому, відчула, що за нами хтось стежить, але ні Куро, ні пошукові закляття нічого не знайшли. І що це було? Не знаю, проте відчуття вкрай неприємне, аж до сверблячки.

«У вісні» до мене з'явився Сварог, особисто! От вже кого геть не чекала побачити. Він пильно подивився на мене, мовчки розтріпав і без того заплутане волосся, і повісив на шию якийсь медальйон. Щось дуже важке, але ні уві сні, ні, тим паче, наяву я його так і не побачила. Дивно все це!

До міських воріт підходила з невластивими мені трепетом і захопленням. Адреналін рідкою лавою вирував у жилах. Це не моє! Напевно, зв'язок з Ізміром поступово формується, перетягуючи на мене риси його характеру. Занадто швидко! Але сповільнювати процес у мене просто немає часу…

На воротах зустрівся лише один охоронець, і той ледве тримався на ногах, засинаючи та здригаючись кожні кілька хвилин. Він оглянув нас із Куро осоловілим поглядом, чомусь задоволено кивнув і випустив назовні. Оце так… А я хвилювалася!..

В обговореному місці мене вже чекав старий знайомий.

- Думав, не прийдеш! – всміхнувся найманець.

- Чого б це? - посміхнулася у відповідь. Ну, не знаю чому, але ця людина ніяк не асоціювалась у мене зі смертю, принаймні моєю! Якось саме собою не виходило його боятися чи ненавидіти. Шкода буде, якщо наш поєдинок закінчиться погано.

Найманець не відповів, проте погляд його став куди як уважнішим. Він вийняв з сумки великий пакунок, розгорнув на землі і запропонував мені зробити свій вибір. Чого там тільки не було: і кинджали, і мечі, кілька сюрікенів, якими він намагався ще недавно мене вбити, навіть батіг знайшовся.

- Вибирай! – обвів широким жестом своє добро чоловік.

Криво усміхнувшись, дістала свій вірний кинджал, з яким пройшла вогонь, воду та мідні труби. Нехай виглядав він непоказно, порівняно з рештою зброї, зате звично лежав у руці. «Зброя має бути продовженням тебе!» - любив повторювати Джо. Що ж, сподіваюся, ти мав рацію!

Демон схвально хмикнув і витяг з-за поясу мисливський ніж. Схоже, найманець вирішив наслідувати мій приклад.

Думаю, це виглядало досить таки безглуздо: величезний кудлатий, як ведмідь, чоловік намагається вбити дрібного, навіть тендітного хлопця. Ми кружляли по галявині, іноді роблячи хибні випади, приміряючись один до одного, видивляючись слабкі місця, підбираючи оптимальну стратегію. Коли ігри скінчилися, відчули обидва. Нарешті розпочався справжній бій! Не знаю, як це пояснити. В якийсь момент навколишній світ вицвів, залишивши яскравою плямою лише супротивника.