12 розділ

Ізмір Каррітер Азарійський

- Ти мав рацію, - знайшов його Крейг біля виходу Із бального залу. Хлопець щойно збирався вкотре втекти, щоб пошукати Олександра. Йому не вірилося, що цілитель міг піти з палацу, нікого не попередивши. Це зовсім на нього не схоже. Хоча, він же насправді нічого не пам'ятає. Можливо, це інтуїція? – Елеонора щось знає. Вона страшенно розлютилася, коли я не зміг привести Грейса. Торочила про якесь покарання. Коротше кажучи, їй явно щось потрібно від хлопця.

- Навіть не сумнівався в цьому, - відповів герцог, швидким кроком прямуючи до виходу із будівлі. Його просто шалено туди тягнуло. - І що ти вирішив?

- Вирішив їй підіграти, - скривився принц. Йому було вкрай неприємно помилитися в людині, але краще зараз, ніж після весілля. Весілля… А чи потрібне воно йому тепер? Якось він уже втратив щось світле і добре, що наповнювало його серце життям. Можливо, варто намагатися знову знайти це почуття? Можливо, варто ризикнути? "Не час!" - обірвав недоречні роздуми Реньє. Зараз є речі важливіші!

Вони саме підходили до головного холу, коли почули гучну суперечку.

- Я хочу піти! – повторював знайомий, чомусь дуже стомлений голос.

- Вибачте, але вас не наказано випускати, - відповів чоловік, одягнений у форму імператорської гвардії, перегороджуючи дорогу Олександрові Грейсу.

- У чому причина мого затримання? – не здавався хлопець.

- Не можу відповісти! – байдуже провадив охоронець. – Наказано чекати. Вас зараз заберуть.

- Куди заберуть? – дратувався цілитель. Чомусь він виглядав так, ніби нещодавно з нього всі соки вичавили.

- Не велено… - залагодив монотонно гвардієць. Ізмір уже хотів було вийти та розібратися у всьому, проте Крейг раптом його утримав. Хлопець приставив палець до губ і твердо похитав головою. Азарійський не відповів, лише роздратовано відсмикнув плече. Чомусь його неймовірно виводило із себе спостерігати, як хтось перечить Грейс. Він не міг зрозуміти, звідки взялося це величезне бажання захищати хлопця до втрати пульсу, але боровся з собою як міг.

Незабаром за цілителем прийшов один із слуг. Чоловік, середніх років, запросив Сашу слідувати за ним, і не обертаючись, відвів того в глиб палацу. Крейг накинув дзеркальний щит, який мав приховати їх від оточуючих, і хлопці швидким кроком рушили слідом.

Через якийсь час Ізмір зрозумів, що слуга веде Грейса в житлове крило палацу. І не просто житлове, а до імператорських покоїв. І якби не його спорідненість із монаршою сім'єю, захисні заклинання вже давно виявили б зловмисників, не дозволивши проникнути далі.

Ще хвилин через десять, перед Сашою відчинилися великі, прикрашені різьбленими візерунками двері. Хлопець мовчки увійшов всередину, лише на мить глянувши у бік переслідувачів. "Він що, помітив нас?" - майнула в голові Азарійського божевільна думка.

- Чиї це покої? – пошепки поцікавився Реньє, поступаючись місцем слузі, котрий швидким кроком покинув коридор.

- Імператриці! – відповів Ізмір, підходячи ближче. З-за дверей майже нічого не було чутно. Що там відбувається? Навіщо Іраїді зустрічатися з убогим цілителем?

Занепокоєння дедалі більше сповнювало його розум та душу. Якщо за п'ять хвилин Грейс не вийде, Ізмір сам туди піде! Начхати на наслідки! Він щось придумає! Головне, щоб із Сашою все було гаразд!

Саша

Та-ак!.. Схоже, я перестаралася з лікуванням імператора. Напевно, це тому, що не врахувала колосальної втрати енергії через контакт із чужорідною субстанцією… Що ж, надалі буду уважніше!

Як Куро довів мене до виходу із палацу, взагалі не пам'ятаю. Можливо, моя свідомість вирубалася ще по дорозі до такої бажаної мети, а тілом керувала Іскра чи сам карракал, не знаю. Зрештою, я вже нічому не здивувалася б. Та коли нас не випустили, відмовившись щось пояснювати… О так, це вивело мене з напівдрімоти, змусивши зненавидіти весь палац разом із його мешканцями. Більше ноги моєї в цьому розсаднику кобр і гримучників не буде!

Коли прийшов слуга і відвів нас назад у напрямку, незрозуміло якому, незрозуміло навіщо, я ледь не почала матюкатися в голос. Тіло втомилося і страшенно хотілося спати. Ще трохи і вони отримають живий експонат: «Сон в останню літню ніч біля дверей у чиїсь покої!» Знаю, я мушу хвилюватися, адже, швидше за все, мене знову спробують убити, та нехай! Все зачекає до завтра. Сьогодні з мене достатньо!

На одному із поворотів я помітила ледь вловиме коливання повітря позаду. Щиро кажучи, не зовсім я. Це Куро помітив, а мені лише вказали на присутність двох бовдурів, які знову спробували влізти не у свої справи. От, Варвари!

За великими гарними дверима виявилися величезні дорогі покої. Як передбачувано, навіть нудно… Не те, щоб я чіплялася, та якби там розмістилася комірка, забита до відвалу швабрами, я б здивувалася, а так… Ну, кімната і кімната, вся блищить та сяє, як і інші частини палацу. Ну, сидить в кутку, на дивані, уже знайома нам дама середніх років, стріляючи в мене розлютованим поглядом... Ото вже не бачила!

- Здрастуйте! - привіталася байдуже, втомлено присідаючи у крісло навпроти. – Навіщо викликали?

У жінки навіть очі на лоба полізли від такої зневаги до своєї персони. Вона явно не очікувала побачити повну відсутність емоцій щодо своєї персони, а якщо врахувати, що я ще й солодко позіхнула, не прикриваючись, можете собі уявити ефект. Здається, у когось щойно в голові вибухнув Всесвіт. Та начхати! Втомилася!