9 розділ

Саша

Вже кілька місяців мені сниться один і той самий сон. Ну, як сон? Швидше видіння! Я вже й не пам'ятаю як це - спати, бачити звичайні сновидіння, проживати минулий день. Це почалося ще влітку після повернення додому. Спочатку було весело, потім я розхвилювалась і розповіла про все Джо, та чоловік нічим не зміг допомогти. Схоже, це боги так наді мною знущаються! Хоча, можливо, таким чином вони намагаються допомогти?..

Загалом, про що я? Про те, що вже три місяці, заплющуючи очі, провалююсь у щось подібне на транс. Щоразу мене виносить на берег академічного озера, де я просто споглядаю, як бешкетує моя Іскра. Вона частково полишає тіло, і у вигляді золотих пульсарів кружляє довкола мене, то відлітаючи подалі, то повертаючись. Був час, я думала, що божеволію, хотіла, щоб усе скінчилося. Проте Джо переконав не втрачати такого чудового шансу, і зайнятися медитацією. Що ж, як варіант! Одне добре, вранці моя шкіра виглядала свіжою, немов після спа, а Іскра ледь не тріскотіла від надлишку енергії. Як іще блоки не зривало?

От і зараз, «проспавши» всю ніч, схопилася рано вранці, побігала з котиком досхочу (не слід розслаблятися), і після душу вирушили в їдальню. Я тільки увійшла до приміщення, коли мене ледь не збив з ніг сильний поштовх у плече. І кому тут жити набридло?

Але, розвернувшись, аби висловити все, що думаю про таке поводження з бідними цілителями, мало не подавилася. Переді мною стояло два метри м'язів і радісна фізіономія Карла. Його що, анаболіками перегодували?

- Ти хто, чудовисько? - запитала раніше, аніж це дитинча встигло стиснути мене в ведмежих обіймах. Після такого можна і не вижити! - І де подів мого найкращого друга? З'їв?

Карл тільки весело посміхнувся, але обійняти мене більше не намагався. Ми присіли за найдальший столик, де вже снідала решта нашої компашки. Якщо не зважати на обличчя Альбіна, котре дивним чином таки очистилося від вугрів (сільське повітря йому явно пішло на користь), то інші хлопці геть не змінилися. Ми тепло привіталися, обмінялися новинами, я розповіла міські плітки… Загалом час провели в приємній компанії та з користю.

- Сашо, що не так? - запитав Карл, коли ми вже покидали їдальню. - Ти ніби десь літаєш час від часу. Щось трапилося?

Ось і прийшов час розкласти всі крапки над «і». Не думала, що він настане так швидко, проте відтягувати також не варіант.

- Хлопці, мені треба з вами поговорити, - відповіла серйозно й одразу всім.

- Тоді гайда до нас! - весело підморгнув Рікс. І навіть так, я помітила нотки занепокоєння в його голосі. - Там матінка Карла пиріжки передала. Така смакота, пальці повідгризаєте!

- Ми ж щойно поснідали, - зауважив Альбін. - Такими темпами ти скоро у форму не влізеш!

- Та НУ тебе! – відмахнувся хлопець і першим кинувся до гуртожитку. Рікс ніколи не зміниться. Тепло посміхнулася, представивши його за кілька років в оточенні синів і з милою дружиною під боком. Зображення здалося настільки яскравим, що я навіть з кроку збилася. Аби не наворожити! Нехай спочатку закінчить навчання.

У кімнаті розсілися хто куди, Борнс відразу ж витягнув величезний пакунок з рум'яними пиріжками (навіть у животі забурчало. От, як тут не потовстіти?). Величезним зусиллям волі втримала себе від об’їдання. Ще не час і не місце! Коли всі погляди звернулися до мене, а не до пиріжків, довелося щось говорити. Чесно кажучи, ніякої промови чи навіть слабкої відмовки, я заздалегідь не приготувала. Облом! Тепер аби не забрехатися!

- Загалом, не вдаючись у подробиці, хтось намагається мене вбити, - приголомшила друзів лише однією фразою. Ну, не вмію я підходити до справи здалеку! – Тому нам доведеться деякий час припинити спілкування, щоб і вас не зачепило рикошетом…

- Стоп! - Гурій перший прийшов до тями після несподіваної звістки. В інших – шок! – Тебе намагаються вбити?

Я ствердно кивнула. А що тут ще скажеш? Хлопець глянув на мене, як на психічно хвору людину. Ну, або як на нерозумну дитину, котра вимастилася у власному гів… Кхе! Шоковано, загалом!

- І ти хочеш, щоб ми кинули тебе напризволяще, зі своїми проблемами, наче боягузливі віргли? – продовжив хлопець. Знову кивнула. Розумію, збоку звучить трохи абсурдно, але це усвідомлене і абсолютно правильне рішення. - Ти взагалі при своєму розумі?

І навіщо ж так репетувати? Ну, при своєму - не при своєму, тут можна ще посперечатися, враховуючи дві майже повноцінних свідомості, що час від часу пролізають у мої думки та почуття. Але нікому про це краще не знати. Тому, так! Звичайно, при своєму!

- Це вельми нерозумне рішення з твого боку, Сашо, - спокійно зауважив самий врівноважений у нашій компанії, Альбін. – З огляду на специфіку наших спеціальностей, ми могли б допомогти тобі елементарно захиститися. Взяти хоча б деякі артефакти, які моя група вивчатиме у цьому семестрі, вони досить непогані при нападі мага середньої ланки. Моя тобі порада, обдумай все ще раз і повідом нам своє рішення!

Не знаю чому, але ця досить холодна, мало емоційна відповідь принесла стільки тепла моєму серцю, скільки воно вже дуже давно не отримувало ні від кого іншого. От за що я люблю цих розбишак, так це за вміння цінувати один одного і ніколи не залишати у біді!

- То що там за історія із вбивствами? - нетерпляче запитав Рікс, дожовуючи вже, мабуть, п'ятий пиріжок. От цікавий ненажера!