- Бабусю, ти розкажеш нам казку?
Літня, але ще повна сил, жінка якраз увійшла до великої розкішної дитячої кімнати. Два маленькі урагани, іменованих у народі онуками, закружляли навколо неї, ледь не збиваючи з ніг. І нехай вона втомилася за довгий день, нехай трохи ломило спину через дощ за вікном, бабуся ніжно посміхнулася і розтріпала світле волосся трирічного хлопчика.
- А ви вже повечеряли?
- Так! – в один голос відповіли діти.
- Тоді бігом вмиватися і в ліжко! Я зачекаю вас тут.
Дітей не стало раніше, ніж жінка встигла договорити. От уже непосиди! Вона присіла в одне з крісел поруч із великим рожевим ліжком. Хлопчик мав свою спальню, проте незважаючи на величезну кількість кімнат у будинку, діти завжди засинали разом. А рідні не заперечували. Лише тихо раділи такій самовідданій любові між братом та сестрою. У кожного має бути найрідніша людина поруч, з якою простіше йти по життю. Дітям пощастило, що вони є одна в одного.
- Ми готові! - влетіла до спальні малеча. Вони швидко лягли у ліжко і палаючими поглядами глянули на найулюбленішу бабусю.
- Лосказуй, - дозволив молодший. Жінка лише тепло всміхнулася.
- Ну що ж, тоді слухайте...