53 розділ

Саша

Неділя... День був довгим, проте абсолютно точно, радісним. Я вже другу добу в піднесеному настрої, а все завдяки гарним новинам. У суботу вранці за мною прислав Луклан. Чесно кажучи, доки добиралася до корчми, думала, посивію передчасно. Все-таки просто так чоловік ніколи в житті не став би мене турбувати. А якщо до цього додати моє шаманське лікування? Чому шаманське? Тому що я ще не навчилася довіряти собі! Доволі складно повірити у власні сили. Я ніколи не страждала манією величі на Землі і, слава богам, тут так само її не надбала. Але в такі моменти крихти впевненості зовсім ховалися десь у п'ятки, як таргани від світла.

- Що трапилося? - влетіла на кухню, тому що в обідньому залі було порожньо. Дівчата-сестрички, які в той момент відмивали та готували кухню до робочого дня, здивовано глянули на мене. – О! А де Луклан?

- У себе, - відповіла старшенька, Аві. - Амелію сьогодні щось нудить весь ранок, от він і поніс їй м'ятний відвар.

Нудить, значить… Щось дуже радісно тьохнуло всередині! Або це передчуття, або моє сонечко знову бешкетує, що останнім часом трапляється дедалі частіше. Йому страшенно хочеться бути корисним, зцілювати хворих та приносити щастя, та зрозуміти, чим нам це загрожує, воно категорично відмовляється. У мене таке відчуття, що я спілкуюся з трирічкою, котра ніяк не хоче дорослішати. Цікаво, можливо Іскра росте разом з дитиною не тільки фізично, але й психологічно? А так, як у нас значний розрив, виходить, вона відстала? Оце так… Треба буде з бабусею все обговорити.

Сімейну пару знайшла у спальні. Тихенько пошкрябалася, та Луклан все ж почув. Коли двері відчинилися, я побачила чоловіка з шаленим поглядом. Він дивився на мене, як на живе божество, і не міг вимовити жодного слова.

- Доброго ранку, - добродушно посміхнулася, протискаючись усередину. - Я так розумію, вас можна привітати?

Амелія лежала в ліжку, вкрита теплою ковдрою, з чашкою чаю в руках. В її погляді було стільки надії, що я не стала просторікувати. Підійшла, взяла в руки трохи загрубілу від постійної роботи долоню і відправила скануюче заклинання. Повернулося воно швидко та з дуже приємними новинами.

Я не сказала жодного слова, тільки посміхнулася в усі тридцять два і вийшла з кімнати. А позаду почулися тихі схлипи та звуки поцілунків. Сьогодні можна і поплакати, а далі я простежу, щоб і малюк, і мама були здоровими та щасливими аж до пологів.

Тепер ви розумієте, чому, незважаючи на втому, на душі було ясно. Близько опівночі у двері голосно постукали. Дежавю! І воно посилилося, коли до кімнати протиснувся Карл.

- Привіт, Сашо, - гукнув хлопець, виймаючи із сумки, котру притяг із собою, пакунки. - Де ти був? Я вчора зранку заглядав.

- Луклан викликав, – відповіла на автоматі, розглядаючи презенти. - Ти з дому?

- Угу, - відповів хлопець, витягаючи великий, явно важкий квадратний пакунок, упакований не в папір, як усі інші, а в тканину. - Батькові надійшло велике замовлення, от і викликав на допомогу. Думав, взяти тебе з собою… Ну, гаразд! Тут оце… гостинці від мамки!

- Е! – я аж присіла. Тому що цими «гостинцями» було завалено цілий стіл. - Карле, а ти нічого не переплутав? Щось забагато для мене одного!

- Ні! Тут пироги, трохи солонини та сир… А ще фрукти! - перераховував друг, тицяючи пальцем у кожен згорток. - Мамка хвилюється, що ти знову схуднеш на тутешньому харчуванні. Ти не бійся, мені вона ще більше наклала. А якщо вже зовсім не впораєшся – клич, допоможемо!

Я пирснула зі сміху. Ну, за що мені таке щастя привалило?

- А що там? - вказала на квадратний пакунок.

- Поняття не маю, - відповів бойовик. – Це Рогнеда тобі передала. Сказала – розберешся сам.

- І ти не дивився? – я одразу помітила легку образу, котра прослизнула в голосі друга.

- Подивишся тут, - огризнувся хлопець, - коли ця стара карга пообіцяла, що в мене відсохне дещо зайве нижче пояса, якщо полізу! А в мене, знаєш, там немає нічого зайвого! Все найнеобхідніше!

Як я реготала! Ні, не так. Я іржала, як кінь! Навіть сусіди в стіну постукали, щоправда, безуспішно. Карл побурчав трохи щось про безсовісних цілителів, і пішов до себе. А я, нарешті, змогла подивитись, що там такого мені передала бабуся, щоб так залякати хлопця до напівнепритомності. Всередині темної хустки виявилася велика, товста і дуже старовинна книга, зі шкіряною, сильно потертою, палітуркою і пожовклими сторінками. Вона була написана від руки, різними почерками, від жіночого роду і вочевидь у різний час. Схоже, це щось на кшталт Гримуара Знаючих. Оце так… Вся історія Знаючих описана тут, починаючи з зародження життя!

Схоже, мені сьогодні поспати не вдасться!

Грегоріан Іврей Джордан Азарійський, голова Таємної канцелярії

- Ти мусиш мені допомогти! – дедалі більше розпалювався голова Таємної канцелярії. Він ходив туди-сюди величезним світлим кабінетом, що зовсім відрізнявся від його власного: весь чистенький, з безліччю вікон, позолотою і головне, з великим баром.

За дорогим, майстерно вирізьбленим столом, сидів сам імператор усієї Івлійської імперії. Надворі панувала глибока ніч, і чоловік відверто хотів спати. Тим більше, що сьогодні його ложе прикрашатиме єдина і неповторна графиня Дебер'є. Спогади про її пружні опуклості і вмілі ручки, сколихнули всі нутрощі, а не лише те, що нижче талії. Тому слухати дорогого братика-параноїка йому зовсім не хотілося. Але варто віддати належне його чуйці, вона ніколи не помиляється. Саме тому імператор зараз вислуховував усі докори та доводи, а не ніжився в ліжку з Анною.