45 розділ

Саша

Бал! Яка дівчина не мріє потрапити на бал! Розкішна сукня, коштовності, захоплені погляди кавалерів, багато вогнів, шампанське та музика. І ти, як прекрасна лебідка, кружляєш серед пар зі справжнісіньким принцом. В очах рябить від строкатих суконь, у вухах дзвенить від сміху панянок, ноги гудуть від високих підборів, але щасливішої за тебе нікого немає в цілому світі…

Гарно, так? А що, якщо ти дівчина, яка відчайдушно хоче жити, і для цього досить вдало прикидається хлопцем? Що, якщо ти вже тиждень бачиш цей бал тільки в кошмарах, де страшний інквізитор тебе викриває і тягне на плаху? Що, якщо ти просто спокійно йдеш у бібліотеку, ні про що не підозрюючи, а на тебе і твого вихованця ззаду накидаються головорізи, сиплють в обличчя якимось порошком і, поки ти безмовно кричиш, тому, що тіло раптом перестає слухатися, тягнуть мимо охорони до великої чорної карети? Страшно? Отож і мені було страшно!

Ми абсолютно не відчули, і навіть не почули наближення викрадачів. Бідолашний Куро не встиг навіть озирнутися, коли його збила з ніг гора м'язів, а наступної секунди нас уже тягли до транспортного засобу. Зізнаюся чесно, злякалася до чортиків. Свідомість не втратила, лише тіло паралізувало. Котика кинули на підлогу, під ноги, як якусь ганчірку. Щоб вам руки повідсихали! А мене посадили на одне із сидінь. Коли тіньові маски спали з викрадачів, я тільки міцно внутрішньо вилаялася! Якби не параліч, ще б і вбила, ненароком! Ви вже здогадалися, хто то був? Два деб…! Кх-м! Два бовдури - Ізмір і Раян! Вони посміхалися на всі тридцять два, задоволені скоєним, як кіт сметаною. Ну, от як цих дітей можна вважати дорослими чоловіками?

- Не хвилюйся, Сашо, - заговорив Фор ... (тьху ти, ніяк не звикну) Реньє, - це все для вашого блага. Знерухомлюючий порошок скоро перестане діяти. Зараз нас відвезуть до особняка Азарійських. Там переодягнемося і вирушимо на бал. Час ще є. Тільки не злись, гаразд?

І стільки благання в його голосі, стільки каяття, що я вирішила для себе подумати, може й не варто їх вбивати. Думаю, вистачить і кількох цікавих порошків із бабусиного арсеналу... Горщики вам в поміч, хлопчики!

Коли карета під'їхала до будинку голови Таємної канцелярії, тіло я вже відчувала, проте не було сил навіть рукою поворухнути. Під ногами чулося злісне сопіння котика. Потерпи, любий! Ці зайчики в нас ще поскачуть! Я вже постараюся!..

З карети Раян мене виносив, як принцесу, на ручках. Не те, що Ізмір минулого разу на плече закинув. Я що, схожа на мішок картоплі? Запитайте, як я дізналася? За запахом! Схоже, їхні заклинання діяли тільки на відстані, а коли головоріз підняв моє тіло з землі, воно розвіялося, і я відчула знайомий з дитинства запах моря, сонця та піску. Начебто знову повернулася на пляж з усією своєю родиною. Ех, ностальгія…

«На ручках» огляд був набагато кращим. Ізмір постукав, гарні різьблені двері відчинив справжній мажордом і, геть не дивуючись гостям, провів панів на другий поверх величезного особняка в старовинному класичному стилі. Стелі та стіни з ліпниною та фресками, величезні гобелени прикривають ніші, картини у позолочених рамках із портретами знатних чоловіків роду Азарійських (фамільна схожість проглядалася в кожному полотні). Та-ак! Непогано живуть нині герцоги!

Нас внесли у велику світлу спальню. Стіни, штори, килими, все в світлих, дівочих тонах. Ні, мені взагалі-то сподобалося! Але ж я тут як би не дівчинка!..

Раян спробував укласти мене на ліжко, але я, протестуюче зарядила йому ліктем у груди, з усіх доступних тоді сил. Ще чого не вистачало! Він і так дивиться на мене побитим щеням, руки тремтять, зіниці величезні, дихання прискорене. Колись дуже давно я вже бачила таке, в Сонькиного залицяльника. Або він хворий, або закохався. І я щиро сподіваюся на перше! Бо як боротися з другим, не знаю.

В двері постукали в той момент, коли хлопець акуратно вкладав моє слабке тіло на оттоманку. До кімнати зайшла миловидна молода дівчина з тацею. Ага, що там у нас? Сподіваюся, протиотрута, бо інакше я не зможу особисто прибити цих експериментаторів. Де вони свою неперевірену бурду брали? Чому бурду? Тому що параліч проходив частинами, з жахливими парестезіями, тобто мурашки бігали натовпам, а я навіть почухатися не могла.

Служниця глянула на Ізміра закоханими очима, млосно зітхнула і почервоніла. Он воно як! Та ти, хлопче, ловелас! Проте Азарійський, ніби нічого не помічаючи, вихопив тацю і спровадив свідка. Вбивати зібралися?..

- Чому він ще не відійшов? - метушився Раян. Страшенно хотілося відповісти: «відходять тільки на той світ, а мені ще рано!»

- Не казися, - огризнувся герцог. - Схоже, я трохи перестарався з отрутою тайпана (до речі, пізніше я дізналася, це змія така. Взагалі, її отрута смертельна, і те, що вони нас з Куро не вбили, справжнє диво!). Але ми зараз все виправимо.

Хлопець підніс до моїх губ чашку з якоюсь жижею, сірого кольору. Це ще що за гидота? Захрипіла і спробувала хоч якось чинити опір. Ідіоти мене точно вб’ють!

- Не крутись, - гаркнув Ізмір, - це лише протиотрута. Чи тобі подобається відчуття безпорадності?

Вб'ю гада! От тільки встану, і одразу ж вб’ю! Але бурду слухняно проковтнула. На смак така сама гидота, як і на вигляд. Щоправда, хлопець мав рацію, парестезії та залишки паралічу зникли буквально за кілька хвилин. Насамперед схопила вазу, що гарно так стояла поряд із отоманкою на столику, і запустила нею в хазяїна особняка. Не поцілила, звісно, ​​та я й не старалася. Руки все ще трохи тремтіли, але слабкість швидко проходила. Ізмір тільки пирхнув, відмахнувшись від снаряда, як від мухи. Все ще буде, хлопче! Я не злопам'ятна! Помщуся і забуду!