40 розділ

Саша

В шинку було ще повно народу. Увійшли через парадний вхід (задній відкривався лише зсередини). Хазяїн, звичайно ж, нас одразу помітив.

- Сашо? Що ти тут робиш? – в голосі, крім подиву, почулися ледь помітні нотки тривоги. Хороший він, все таки, чоловік.

- Довго розповідати, - втомлено всміхнулася. - Можна нам у вас переночувати?

- Іди до дівчат, там поговоримо.

Мовчки кивнула і вийшла. На кухні нас зустріла пані Амелія, дружина Луклана і, за сумісництвом, кухарка в «Синій Дракайні». Вона уважно оглянула несподіваних гостей, тобто нас, і мовчки заварила мені кухоль заспокійливого відвару (впізнала його за запахом валеріани та м'яти), а Куро запропонували миску теплого молока. Котик не церемонився!

Коли прийшов чоловік, мене вже перестало трусити і страшенно захотілося спати. Куро ліг в ногах, утробно муркочучи на всю кухню.

- Ходять чутки, що в місті з'явилася небезпечна погань, - здалеку зайшов господар. - Спецслужби прочісують Чорний та Сірий квартали. Ти нічого про це не знаєш?

- Знаю, але не певен, що можу розповідати, - Луклан кивнув. Йому ніколи не потрібно було багато слів, аби розібратися в ситуації. – Просто, будьте обережні. Дуже обережні!

Дівчата, що тихо прислухалися до нашої розмови, дружно зойкнули. Чоловік лише грізно глянув на них, проте промовчав.

- Ідіть відпочивати, завтра поговоримо, - промовив, повертаючись до роботи. - Амелія покаже вам кімнату.

- Дякую.

Здається, я заснула, ще навіть не торкнувшись головою подушки.

Ранок видався раннім. Чому? Мене розбудив тихий плач за стіною. Прислухалася. Невже Амелія? Що могло трапитися, аби ця чуйна жінка плакала на самоті. Знаю, не можна втручатися в чужі справи, особливо якщо не запрошують, але сидіти та мовчки слухати гіркі схлипи, не в моїх силах. Тихо вислизнула з кімнати і пошкреблася в сусідні двері. В кімнаті одразу стало тихо. Постояла деякий час; думала, пані Хілл вже не відкриє, але коли я розвернулася, щоб піти, двері таки відчинилися.

- Сашо? - здивована моєю появою, жінка важко зітхнула. – Я тебе розбудила. Пробач…

- Ви не винні, - несміливо посміхнулася, - просто в мене відмінний слух.

Не пояснювати ж їй, що з деяких пір я неусвідомлено зливаюся зі своїм вихованцем. З цим, до речі, нам ще доведеться розібратися!

- Хочете поговорити? - запропонувала, ні на що не сподіваючись. В її очах спалахнула надія, проте так само швидко згасла.

- Ти не зможеш мені допомогти. Та й навіщо воно тобі? - господиня втомлено згорбилася. - Іди відпочивай. Я більше не плакатиму.

Стисла вуста, розуміючи, якщо зараз піду, вона замкнеться в собі і страждатиме далі. Мовчки відсторонила Амелію зі свого шляху та пройшла до кімнати. Це виявилася досить скромна спальня: заправлене ліжко, невелика банкетка, пара крісел біля каміна і маленький кавовий столик, на вікні світлі фіранки. Затишно. Тут, мабуть, вони із Лукланом відпочивають після важкої роботи.

Довго не роздумуючи, вмостилася на банкетці, Куро ліг в ногах.

- Ви не дивіться, що я хлопець, - відповіла на німий докір жінки. – Насамперед, я цілитель, потім людина, і лише в останню чергу чоловік. Вам варто виговоритися, щоб не захворіти. В цьому я можу допомогти.

Побачивши промайнувший в заплаканих, почервонілих очах сумнів, вирішила натиснути.

- Зрештою, якщо тримати все у собі, ви й справді занедужаєте, - знизала плечима. - А ще, як цілитель, я не можу ні про що почуте тут поширюватися.

Здається, останнє було вирішальним аргументом. Амелія вмостилася в кріслі і затулила обличчя руками. Якийсь час вона мовчала, збираючись з думками.

- Ми з Лукланом одружені вже п'ятнадцять років... Він полюбив мене з першого погляду. О, як тільки я не намагалася його відвадити!.. А він усе приходив та й приходив. Батьків у мене не було, тож росла у притулку для сиріт. Не скажу, що було добре, але… коли мені минуло шістнадцять, я залишилася там працювати… Вперше ми зустрілися на святкуванні Новоліття, на центральній площі. Тільки цього дня таким, як я, сиротам, дозволялося глянути на королівський палац та розкішне життя багатих ліердів, — жінка тепло посміхнулася, згадуючи минулі дні. - Він підійшов до мене, коли я розглядала ювелірні прикраси крізь вітрину… В мене ніколи не було прикрас, та й купити хоч щось було не по кишені, проте дивитися ніхто ж не забороняв. Це, до речі, було улюбленою розвагою усіх дівчат у притулку. "Тобі б підійшло!" – перше, що він мені сказав. Щиро кажучи, тоді я страшенно злякалася. Ти ж бачив його? Величезний, з бородою, погляд пильний, тоді здалося, наче злий… І я втекла. Як Луклан довідався, де мене шукати, не знаю, проте з тих  пір він приходив щодня, цілий рік. Коли з квітами чи цукерками, а коли просто так. Якось приніс мені вовняну шаль, помітив, що я мерзну... Зрештою, здалася я біля того самого ювелірного магазинчика рівно через рік. Тоді він подарував мені своє серце…

Амелія дістала з-за пазухи тоненький золотий ланцюжок з маленьким серцем-підвіскою. В нас, на Землі, ніхто навіть не вважав би таку дрібничку за цінність. Втім, ця жінка дивилася на прикрасу, наче це найбільший скарб у світі.