38 розділ

Ізмір Каррітер Азарійський

Ізмір сердився. Ні, не так. Він СЕРДИВСЯ! Він був скажений, наче дикий горрай! Та як цей паршивець тільки насмілився так зганьбити його? ЙОГО, третього в черзі на престол Івлійської імперії? І добре, якби просто приспав, тут ще треба похвалити за кмітливість, але сховати ЙОГО спляче тіло в копиці сіна? Це вже ні в які ворота не лізе! Що про нього подумали однокурсники, яких він зустрів, повертаючись до кімнати? Що він тягав якусь сільську дівку на сіновалі! І це ще у кращому випадку. До чого вони додумаються в гіршому, хлопець навіть уявляти не хотів.

Його бездоганній репутації кінець! І хто в цьому винен? Правильно, Олександр Грейс! Якщо цей дрібний пройдисвіт думає, що зміг його обійти, то він глибоко помиляється! «Досить ходити колами. Сьогодні ж примушу його у всьому зізнатися! Інакше не бути мені герцогом Азарійським, спадкоємцем голови Таємної канцелярії.»

Але ні того дня, ні наступних два, хлопчина так йому на очі й не трапився. Ізмір вартував його біля аудиторій після занять, виглядав в обох їдальнях, навіть ходив до його кімнати. Марно! Олександрові якимось чином весь час вдавалося непомітно втекти. До шостого дня тижня злість притихла, залишивши лише азарт полювання. Що ж, навіть так Ізмір зможе спіймати і добре покарати цього мерзотника!

Зі звіту, Азарійський пам'ятав, що хлопчина у вихідні підробляє в шинку «Синя Дракайна» на кордоні Сірого та Чорного кварталів. Це чи не найнебезпечніше місце в столиці. І чого йому не сидиться в академії?.. Відправлятися на пошуки вирішив по обіді. От тепер він точно не втече!

До шостої години, коли Ізмір таки дістався «Дракайни», таверна вже була вщерть набита відвідувачами. Хоча одне місце біля дальньої стіни все ж таки віднайшлося. Ізмір сів обличчям до зали, не знімаючи плаща з глибоким капюшоном, як би дивно це не виглядало.  Так він міг спостерігати за всіма і залишатися невпізнаним. Що ж, краще бути диваком, аніж трупом!..

 Саша був тут. Він швидко бігав поміж столами, примудряючись іноді згинатися в неприродних позах, щоб обійти і не зачепити відвідувачів, особливо тих, хто вже добряче напідпитку і не зовсім володів власним тілом. Оце спритність! Азарійському залишалося лише захоплюватися.

Близько десяти хлопець зібрався додому. Він попрощався з господарем і пірнув у двері за стійкою. Там, мабуть, кухня. Ізмір вже хотів підвестися, аби почекати на Грейса біля заднього виходу, коли помітив, як у другому кінці зали промайнуло знайоме обличчя. А він що тут робить?

Випереджаючи герцога на десяток кроків, до задніх дверей поспішав не хто інший, як Грег Рівер, голова слідчого відділу Таємної канцелярії. Ізмір вирішив поки що не показуватися цим двом. Можливо хоч таким чином вдасться довідатися про щось цікаве…

Олександра довелося чекати хвилин із п'ятнадцять. Чому так довго? Невже його помітили? Але ні! Вони з Куро з'явилися якраз вчасно, аби хлопець не встиг накрутити себе до крайності.

- Це знову ви, - не питання, констатація факту. Схоже, Рівер не вперше зустрічається з цілителем. Що йому потрібно від нього?

- Сашо, послухай, - чоловік, бадьорим кроком, попрямував за студентом у бік академії, - тобі нема чого боятися! Я нікому не скажу, якщо ти сам цього не захочеш. Але, ти повинен визнати мою правоту!

- Навіщо? - Грейс виглядав виснаженим і нервовим. Він весь час оглядався, перебираючи шерсть на загривку карракала. В сірих очах проглядалася тривога. Грег що, сліпий? Хлопчину явно щось турбує. Чого він докопався до нього?

- Пане слідчий…

Раптом карракал голосно загарчав і здибив шерсть. Він дивився в бік темного провулку, біля якого зупинилися співрозмовники. Ізмір весь підібрався. Карракал явно відчув небезпеку, і не слабку, якщо зайняв оборонну позицію. В темряві між будинками спалахнули два червоні вогники. Це ще що таке?

Саша

Втомилася, як собака! Після обряду Ізмір геть із ланцюга зірвався. Він день за днем ​​переслідував мене, куди б я не пішла. Доводилося викручуватися, як вуж на сковорідці, щоб всюди встигнути і з ним не зіткнуться. Мої друзі хіба що біля скроні пальцем не крутили. Нічого дивного, вони не могли зрозуміти, що може знадобитися герцогу від простого сільського хлопця. Ото і в мене те ж саме запитання: чого йому треба? Хіба я його образила? По голові не била, магією не контузила, з холодної землі підібрала, впевнена, він ще й чудово виспався. Ну і що, що в сіні? Зате, тепло і пахне приємно!..

Проте сміливості, аби чесно висловити свою думку, мені не вистачало, тому ховалася, як могла. Вихідні підкралися непомітно, як благословення від місцевих богів: знаєш, що воно є, але фізично не відчуваєш! Я навіть не здивувалася, коли біля воріт академії нас зустрів Грег Рівер. Схоже, завзяття йому не позичати.

- Здрастуйте, пане слідчий, - дружелюбно посміхнулася. Може, так він швидше відчепиться. – Знову подякувати прийшли?

Чоловік так скривився, ніби я йому запропонувала лимон без цукру.

- Ні, Олександре, - він примостився поряд, і подався з нами в «Дракайну». Тільки його мені бракувало. - Я хочу зрозуміти, чому ти приховуєш свої здібності?

- А-а… - дістав! – Ви знову про це. Та чому ж приховую, ясний пане? Оно вони всі, на виду. І камінчик ваш підтвердив, що я маг. Слабкий, звісно, ​​проте Джо завжди казав: головне не сила, а знання! От вивчуся, повернуся додому і працюватиму цілителем у Сірих Васильках. А якщо пощастить, то й до Бігля доросту. Професійно! Отак от!