32 розділ

32 розділ

Саша

- Де ти був? - накинувся на мене Карл. Він виглядав схвильованим, хоча зазвичай його важко вивести на емоції. – Я вже пів села оббігав…

- Навіщо? - здивувалася я, знімаючи черевики і пухову куртку, яку спеціально для зимових тренувань, пошив мені Джо.

- Мати вранці прокинулася, а вас із Куро немає! Вона паніку підняла, нас з батьком на пошуки відправила, мала реве весь ранок... Каже, тобі у нас не сподобалося. Втік гість! Як є, утік.

- Добре ж я тікав, раз усі речі покинув! – реготнула, представивши таку картину.

- І я так сказав. Та тільки хто мене слухатиме? – важко зітхнув бойовик. – Баби вони і є баби, хоч великі, хоч малі…

- Не кажи так, - докорила друга, піднімаючись сходами. Потрібно переодягнутися та вибачиться перед усіма. – Якщо хтось хвилюється, то йому не байдуже.

- Так, де ти був? - почула знизу, вже завертаючи до своєї кімнати.

- Бігав! – крикнула у відповідь. Чи варто розповідати про своє нове знайомство?

А знайомство вийшло те іще! Ніколи не подумала б, що за півроку зустріну ще двох магів життя. Думаю, це означає, що нас не так вже й мало, як усі вважають? Безперечно, так і є. Питання лише у тому, як вони між собою спілкуються? Адже так організовано ховатися від спецслужб поодинці неможливо.

Бабуся Рогнеда обіцяла про все мені розповісти і багато чому навчити, от тільки треба придумати, як відмаститися від Карла та його рідних. Боюся, їм доведеться пробачити мені таке зневажливе ставлення до їхньої гостинності.

Усе сімейство у зборі я застала у їдальні. У повітрі витала напруга. Здається, мені зараз добряче влетить. Голова сімейства мовчки вказав на вільне місце. Сіла! А що мені лишалося? Я, і справді, була не права. Потрібно було попередити…

- Вибачте, - сказала, коли мовчання затяглося. - Я повинен був повідомити, що вранці ми з Куро звикли бігати. Це і для мене тренування, і для каракала корисно.

- Карл нам казав, але тебе не було надто довго! – спокійно відповів Беркар.

- Знаю, - сказала я. – На шляху назад, нам зустрілася бабуся Рогнеда…

- Годувала? – приречено запитала пані Беркар.

- Угу ...

- Що ж, тоді все ясно, - підсумував голова сімейства, встаючи з-за столу. – Рогнеда – мудра жінка та гарний лікар. Тобі є, чому повчиться в неї. Я ж правильно зрозумів, вона зазивала тебе до себе?

- З чого ти… - обурилася пані Беркар.

- Вона ніколи й нічого не робить просто так. Раз покликала до себе, значить, щось розгледіла в хлопцеві. Ти ж знаєш, до неї багато хто в учні набивався.

- Але вона всім відмовила, - прошепотіла жінка.

- Тобто Саша тепер залишиться у нас? – заблищала очима Мілена.

- Ні, люба, - усміхнулася мати, - але, гадаю, тепер він буде у нас частим гостем. Я права, Сашо?

Мені стало так приємно і тепло на душі, що я ледь не розплакалася! Які ж, все-таки, чудові батьки у Карла.

- Якщо я не обтяжу вас...

- Тоді вирішено! – підвів підсумок голова сімейства. – Ми будемо чекати на тебе разом із сином на всі канікули, якщо у вас не буде інших планів.

- Дякую! – щиро відповіла я. Так, треба йти звідси, інакше ревітиму! Як рідко на цьому світі можна зустріти добрих і світлих людей, а тут ціла сім'я! І все для мене! Я щаслива!

Весь день ми з Карлом допомагали по господарству: обходили тварин, полагодили паркан у дальньому кінці городу, трохи покрутилися в кузні. Надвечір пішов сніг, і ми всі, разом з молодшими, грали в сніжки, каталися в снігу і ліпили сніговика (це була моя ідея. Уявляєте, у цьому світі ще ніхто не додумався до такого веселого заняття). Їм сподобалося!

А вранці, як завжди, ми з Куро вирушили на пробіжку, але цього разу з невеликим, але важливим відхиленням.

Не наслідний принц Крейг Реньє

- Ти викликав мене, тату? - принц, неспішною ходою, увійшов до кабінету монарха.

- Сідай, синку, - відповів король, розслаблено стоячи біля вікна. – Мені доповіли, що до тебе зазирала одна відома нам особа…

- Твої шпигуни, як завжди, на висоті, - лише констатація факту, але Його Величність засяяв, як нова монета.

- А ще, мені повідомили, що ця особа вийшла дуже незадоволеною. Що ти про це скажеш?

- Що б ти хотів почути, тату? - Крейг думав, його зачепить цей допит, але ні. Схоже, минула розмова, була потрібна їм обом, щоб остаточно розставити всі крапки над «і».

Король повільно пройшов до столу, присів, розвалившись у кріслі, і деякий час уважно розглядав обличчя сина.

- Я хочу зрозуміти, навіщо вона до тебе приходила і що такого ти міг їй сказати, щоб дівчина вибігла мало не в сльозах?

- Та невже? – засміявся Крейг. – Так уже й в сльозах? Наскільки я пам'ятаю, вийшла вона спокійно, і навіть засмученою її можна вважати з натяжкою. Батьку, до чого вся ця вистава? Я точно знаю, що твої шпигуни чули нашу розмову від початку і до кінця. Невже ти справді вважаєш мене настільки наївним, щоб вірити у власну недоторканність?