30 розділ

Саша

Чудовим недільним ранком ми, з Куро і Карлом, стояли біля гарних кованих воріт великого двоповерхового дерев'яного будинку. Ого! Я ніяк не очікувала побачити такі хороми. Це ж будиночок із казки! Стіни з колод, на вікнах різьблені віконниці, а на даху крутиться від кожного пориву вітру справжній шедевр мистецтва – кований флюгер у вигляді небаченого райського птаха, що чимось нагадував жар-птицю. Оце кр-руто!

В дворі нас зустрічала така сама руда, як її господар, з білими плямами собака, по місцевому – горрай. Геть, як наша дворняга, тільки заввишки майже до пояса і з зубами такими, що зможе не те що руку, голову відкусити. Аж мороз по шкірі! Куро одразу ж настовбурчив шерсть на загривку і тихо зашипів.

- Ньора, фу! - гаркнув Карл і горрай аж подавився на вдиху. Оце дисципліна!

- Ньора? – реготнула я. Цьому зубастому чудовисько ніяк не пасувало його ім'я.

- Ньорберія, - важко зітхнув хлопець, проходячи на подвір'я. - Це мала її так назвала. Батько сперечатися не став і тепер у нас є Ньора. Ти заходь, вона взагалі-то добра і ласкава, тільки гавкає голосно та на вигляд страшна.

Ми з Куро весело переглянулися і синхронно зробили крок за бойовиком. Якраз у цей момент з хати вивалився натовп хлопчаків. З гучними криками та сміхом, вони накинулися на Карла, повалили його на землю і створили купу малу. Не знаю, що вони там робили, бо збоку це виглядало, як величезна хутряна куля, яка катається по двору. Зсередини чітко чулися сміх, лайка і попискування. Здається, це і є ті славнозвісні молодші брати.

- Ех, а мене не візьмуть... - почулося зовсім поряд. Тоненький дзвінкий голосок належав рум'яній, круглощокій дівчинці, років п'яти. Вона дивилася своїми волошковими очима на пустунів, і хіба що не підстрибувала від нетерпіння отримати і свою порцію ласки від старшого брата. Схоже, Карлові дуже пощастило з сім'єю.

Засумувати я не встигла. Купа мала розпалася на частини і зсередини випав скуйовджений, стомлений, але абсолютно щасливий бойовик. А поряд стояли такі ж радісні хлопчаки.

- Сашо, знайомся, - голосно сповістив друг. - Це Марк, старший.

Мені жартівливо вклонився хлопчина років п'ятнадцяти, з густим каштановим волоссям, але такими ж медовими очима. Він був чимось невловимо схожий на старшого брата.

- Цей розумник - Брікс, - Карл весело розкуйовдив таку ж каштанову шевелюру другого брата. На вигляд йому років дванадцять, але карі очі дивилися на мене серйозно й уважно. – А це Сіндрі, молодший із братів…

- Але нічим не гірше за інших, - радісно посміхнувся хлопчик. Я б не дала йому більше восьми. Світло-каштанове волосся, веселі карі очі та зворушливі ямочки на щоках. Він виросте справжнім красенем!

- А я Мілена, але можна просто мала, - серйозно представилася дівчинка і вирушила отримувати свою порцію любові та ласки від старшого братика.

- Це Саша, мій друг! - представив мене Карл, піднімаючи сестру на руки і прямуючи до будинку. - Ходімо швидше. Нема чого тримати гостей у дворі!

Зсередини будинок здавався ще більшим, аніж зовні. Меблі всі дерев'яні, саморобні і трохи більші стандартних, стелі високі, на другий поверх вели масивні дерев'яні сходи. Тому я почувала себе тут маленькою і невпевненою в собі дівчинкою.

- Карле, це ти? – долинув з боку кухні приємний жіночий голос. Чому кухні? Пахло звідти до одуру смачно: м'ясом та свіжоспеченим хлібом. Куро аж слину пустив. Як я його розумію!

- Так, мамо, - озвався бойовик. – І я не один…

- Невже наречену привів? – сполошилася жінка. Почулися квапливі кроки. І до нас вийшла така ж руда, як син, з медовими добрими очима, пишна, що зовсім її не псувало, жінка. Вона десь із хвилину дивилася на мене, як на прибульця, доки я не здалася і не розбила цю німу сцену.

- Здрастуйте, я Саша, друг вашого сина. Ми вчимося разом…

- Боги! – вигукнула пані Беркар. — А я вже подумала, що син вирішив нарешті одружитися! Раніше він ніколи своїх друзів не приводив.

- Тому що раніше мені не було кого приводити, - намагався вклинитися в цей монолог бойовик.

- Ну, що ж ви? Проходьте, роздягайтесь! Зараз батько прийде, і обідати сядемо. Ви, мабуть, голодні з дороги! Марк, Брікс, живо накривайте на стіл! Міллі, люба, допоможи мені на кухні. А ти, Сіндрі, бігом до кузні, клич батька. В нас гості голодні, а він все  не йде!

Оце справжня жінка! Вона мені трохи нагадує маму, таку навіть страшно не послухати.

- Ти не дивися, що мама так каже. Знаю, на півночі не прийнято жінкам командувати, і тобі, напевно, неприємно… Але батько не забороняє їй бути головною в будинку. Каже, буде більше порядку, коли його немає.

- Не хвилюйся, - сумно всміхнулася. - У тебе чудова мати! Вона нагадала мені одну дорогу серцю людину...

Невдовзі з'явився голова сімейства, справжній коваль! Величезний, майже два метри на зріст, коса сажень у плечах, ручища такі, що одним ударом на смерть заб'є, а погляд темно-карих очей уважний, серйозний. Такий за свою родину порве на дрібні частини і скаже, що так і було. Змірявши мене поглядом, він мовчки кивнув і сів за великий дерев'яний стіл. Так, місця в кімнаті несподівано поменшало.